РОЗДІЛ 2.
Наукові засади формування орфоепічних навичок українського мовлення
першокласників у зіставленні з російським та кримськотатарським.
Психологічні основи формування орфоепічних навичок українського мовлення
першокласників в умовах багатомовності.
Формування у першокласників вимовних навичок української мови є одним з аспеків
розвитку мовлення. Психологічну основу методики розвитку мовлення складає
теорія мовленнєвої діяльності.
Психологічна природа мовлення розкрита О. М. Леонтьєвим (на основі узагальнення
цієї проблеми Л. С. Виготським):
мовлення займає центральне місце у процесі психічного розвитку, розвиток
мовлення внутрішньо зв'язаний з розвитком мислення та з розвитком свідомості в
цілому;
мовлення має поліфункціональний характер: для мовлення властиві комунікативна
функція (слово – засіб спілкування), індикативна (слово – вказує на предмет) і
інтелектуальна, сигніфікативна функція (слово – носій узагальнення, поняття та
ін.); усі ці функції внутрішньо пов'язані одна з одною;
мовлення є поліморфною діяльністю, виступаючи то як звукова (графічна)
комунікативна, то як звукова (графічна), що не має прямої комунікативної
функції, то як мова внутрішня; ці форми можуть переходити одна в іншу;
у мовленні розрізняють фізичну, зовнішню сторону, форму, та її семантичну,
змістову сторону;
слово має предметну віднесеність і значення, тобто є носієм узагальнення;
процес розвитку мовлення не є процес кількісних змін, які виявляються у
збільшенні словника і асоціативних зв'язків слова, але процес якісних змін,
стрибків, тобто це процес дійсного розвитку, який, будучи внутрішньо зв'язаним
з розвитком мислення і свідомості, охоплює всі перераховані функції, сторони і
зв'язки слова. [121; 69-70].
Психолінгвістика визначає мовлення як діяльність, яка включена в загальну
систему людської діяльності. Як усяка діяльність, мовлення характеризується
мотивом, метою і складається з послідовних дій, для виконання яких необхідно
освоїти певні операції. Це важливо враховувати у навчанні: для розвитку
мовленнєвої діяльності треба вчити дітей правильно виконувати окремі мовленнєві
дії й операції.
Варто подбати про мотивацію мовлення дітей, що спонукує їх до мовленнєвої
активності. Наявність мотивації мовлення означає, що в дитини є внутрішня
спонука до того, щоб висловити свої думки, і це впливає на перехід зразків у
власне активне мовлення дитини. Це буває в невимушеній, природній обстановці
спілкування, тому важливо подбати про те, щоб характер спілкування з дітьми на
заняттях наближався до природних умов.
Для методики надзвичайно важливим є визначення мовної здатності, від розуміння
якої залежить характер впливу на мовлення дітей. Мовна здатність розглядається
як відображення системи мови у свідомості людини, що говорить. "Мовленнєвий
досвід людини не просто підкріплює якісь умовно-рефлекторні зв'язки, а веде до
появи в організмі людини мовного механізму, чи мовленнєвої здатності... Цей
механізм формується в кожної окремої людини на основі уроджених
психофізіологічних особливостей організму і під впливом мовленнєвого
спілкування" (О.О. Леонтьєв). Мовна здатність – це сукупність мовленнєвих
навичок і умінь, сформованих на основі уроджених передумов.
Психологічні дослідження дозволяють зрозуміти, як протікають у дитини психічні
процеси, як відбуваються сприйняття і породження мовного висловле1ння, які
особливості оволодіння різними сторонами мови, і на цій основі визначити
ступінь доступності і доцільності змісту, методів і прийомів навчання.
У результаті виконання мовленнєвих операцій формуються автоматизовані
мовленнєві навички (вимовні, лексичні, граматичні), але для мовленнєвої
діяльності цього недостатньо. У дітей необхідно формувати ще й
комунікативно-мовленнєві вміння. [137; 15].
Проблема співвідношення умінь і навичок у навчанні мови не має однозначного
трактування. Згідно з традиційною точкою зору, «навичку називають
автоматизованим компонентом якоїсь діяльності. Причому якщо діяльність
виконується свідомо, то навичка (як дія) – підсвідомо. У момент виконання дії
увага людини, що говорить, націлена на саму дію, а ні на спосіб її виконання.
Якщо дія автоматизована, то людина ні міркує про те, як її виконати, ні міркує
про правило – дія виконується автоматично» [157; 7]. У методиці навчання мов
недостатньо послідовно розрізнюють ті уміння й навички, які, з одного боку,
стосуються засвоєння окремих дій, пов’язаних з фонетикою, граматикою, а з
іншого боку – ті уміння і навички, що стосуються мовленнєвої діяльності і
включають зазначені вище фонетичні, лексичні, граматичні уміння й навички, але
не обмежуються ними. Прикладом такого нерозрізнення може бути визначення умінь
та навичок у словнику з методики російської мови: „В учнів формуються навички:
сприйняття мовлення, або аудіювання; усного мовлення, або говоріння: вибір
слів, створення необхідних граматичних форм, побудова речень, звукове
оформлення мовлення; письма – досить швидкого, каліграфічного та орфографічно
правильного; читання – досить швидкого, правильного, свідомого та виразного”
[127; 119].
Питання про визначення сутністі умінь та навичок розглядали й українські
дидакти. На думку Онищука В.О., уміння – це здатність виконувати складну
комплексну дію або готовність до виконання складних комплексних дій на основі
засвоєних знань, навичок та практичного досвіду; навичка – це компонент
складного уміння, основною ознакою якого є частковий автоматизм рухів [145;
80].
Однак для сучасної методики викладання мов характерним є розрізнення умінь та
навичок. Вважається, що не можна гов
- Київ+380960830922