РОЗДІЛ 2
ЕФЕКТИВНІСТЬ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОСОБИСТИХ СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ
2.1. Ретроспектива становлення та роль особистих селянських господарств у
розвитку агропромислового комплексу України
Для дослідження складних соціально-економічних процесів, що відбуваються в
багатоукладній економіці країни й агропромисловому комплексі, і трансформації
аграрних відносин, з метою виявлення соціально-економічної сутності укладів
передбачається використання діалектичного методу дослідження, що дає змогу
уникнути однобічності й суб'єктивності оцінки й розглянути об'єкт дослідження в
історичних, економічних і соціальних взаємозв'язках з іншими явищами, побачити
його у взаємозв'язку з іншими економічними укладами.
Виявлення місця й ролі особистого селянського господарства в сучасному
агропромисловому виробництві можливе на основі аналізу формування й розвитку
цієї форми господарської діяльності.
Особисте селянське господарство як таке існувало в Україні як частина
селянського господарства. Його параметри зумовлені типом розселення селян у
селах, де поруч із житлом вирощувалися овочі, утримувалася худоба, будувалися
підсобні приміщення, а рілля, сіножаті й пасовища перебували на віддалених
ділянках.
Розвиток особистих селянських господарств в Україні необхідно розглядати у
ретроспективі. Таке дослідження доцільно провести з початку перетворення села в
Україні за часів становлення радянської влади та подальших перетворень, коли
Україна входила до складу Радянського Союзу. Початком формування особистого
селянського господарства в його нинішньому вигляді можна вважати період з 1917
р. до 1929 р. Аграрні перетворення, початі в Україні після введення в дію
Декрету Другого з'їзду Рад народних депутатів “Про землю”, передбачали
різноманітні форми господарювання, у тому числі й індивідуальні, однак
практично підтримувалося переважно колективне господарство.
Створені в той період сільськогосподарські комуни виявилися малоефективними.
Одна з помилок, які були допущені при створенні сільськогосподарських комун,
полягала в тому, що цей процес супроводжувався руйнуванням особистого
господарства його членів.
Стимулом розвитку багатоукладності на селі стала нова економічна політика (неп)
держави, що одночасно сприяло зміцненню селянського подвір'я й розвитку
високотоварного сільського господарства. За період непу (1921–1928 рр.) валова
продукція сільського господарства зросла більше ніж у 2 рази [106, с. 15].
Середньорічні темпи зростання обсягів продукції сільського господарства за
даний період були найвищими за всю історію розвитку країни. Економічною основою
сільського господарства була власність селян на засоби виробництва й результати
праці, їх матеріальна зацікавленість у розширенні виробництва. Політика держави
зводилася переважно до регулювання заготівельного ринку сільгосппродукції. Про
стан селянських подвір'їв того часу можна судити за наявністю корів: якщо в
1915 р. більше ніж половина селянських дворів мала більше як 4 корови, то до
1927 р., основна частина родин утримувала 1–2 корови.
У середньому на одне господарство українських селян в 1916 р. припадало 2,74
корови, в 1926 р. – 1,99 корови, у результаті чого селянські господарства
перетворювалися з товарних у споживчі, оскільки при численності родин і низькій
продуктивності корів були здатні задовольняти лише власні потреби в молоці та
м'ясі.
До кінця 1920-х рр. при проведенні сталінської політики суцільної
колективізації відкидалися пропозиції ряду економістів (М.Р. Кондратьєв,
О.В. Чаянов) щодо подальшого розгортання непу й розвитку селянських
господарств, управління ними за допомогою економічних важелів, через ринок,
податкову політику, підтримку насінням й інвентарем, сприяння становленню
сільськогосподарської кооперації.
У результаті масової колективізації, проведеної в 1930-ті рр., були зруйновані
виробничі відносини на селі, що створені в період непу не сприяло забезпеченню
населення країни достатньою кількістю продуктів харчування. Тому для
самозабезпечення сільського населення основними продуктами органи влади були
вимушені залишити в користуванні сімейних господарств присадибні земельні
ділянки, ручний інвентар, обмежене поголів'я худоби й птиці. Таким чином, був
створений новий тип приватного селянського або сімейного господарства, головним
призначенням якого стали самозабезпечення сільського населення продуктами
харчування й підвищення таким шляхом товарності колективних
сільськогосподарських підприємств.
Аналіз державної економічної політики стосовно особистих селянських господарств
дає змогу виділити чотири історичних етапи й простежити в розвитку зміну місця
й ролі особистого селянського господарства в агропромисловому комплексі на
кожному з етапів.
На початковому етапі (1930–1958 рр.) ОСГ розглядалася як форма переходу
приватних селянських господарств до суспільного господарства. Худоба, вирощена
на селянському подвір'ї, була єдиним джерелом організації нових і розширення
існуючих тваринницьких товарних ферм у колгоспах. Послідовно проводилася
політика проти примусового усуспільнення худоби і навіть надавалася допомога в
обзаведенні всіх колгоспних родин коровами. Одним із прикладів державного
сприяння розвитку особистих селянських господарств є прийнята 14 серпня 1933 р.
РНК СРСР і ЦК ВКП (б) спільна постанова “О помощи бескоровным колхозникам в
обзаведении коровами”, у якій визначаються заходи допомоги й пільги для
розвитку молочного тваринництва в господарствах колгоспників.
У прийнятому “Примерном уставе сельскохозяйственной артели” (1935 р.) право
колгоспника на особисте господарство було закріпле
- Київ+380960830922