Розділ 2
ВІДНОСИНИ МІЖ КОЗАЦЬКОЮ УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ У 1659-1663 рр.
2. 1. Україна в системі управління Московської держави *
Всебічне висвітлення українсько-російських відносин 60-х років ХVII ст. включає
в себе розкриття такого важливого аспекту, як механізм зв’язку між козацькою
Україною – автономією під верховенством Росії, і державними структурами
останньої, зокрема, приказами Посольським, Малоросійським, Розрядним, Таємних
справ та іншими, через які Москва зносилася із “черкасами”, взаємодію державних
інституцій двох сторін. Отже, звертаючись до означених установ, саме в
контексті українсько-російських взаємин 1659-1668 рр. розглянемо їх діяльність,
коло повноважень щодо України і характер справ, якими вони займалися.
До 1663 року зносинами із Україною відав Посольський приказ, у якому, за
свідченням Григорія Котошихіна – піддячого приказу до 1664 року, “ведомы …дела
всех окрестных государств, и послов чюжеземских принимают и отпуск им бывает,
также и Русских послов и посланников и гонцов посылают в которое государство
прилучится” [79, с.68]. На думку Л.Окиншевича, це засвідчувало ставлення до
України, як до окремої автономної держави [153, с.109], хоча сучасний
російський дослідник Посольського приказу М. Рогожин не виокремлює Україну як
об’єкт зовнішньої політики Москви в досліджуваний період, вбачає в ній лише
один із аспектів московсько-польських зносин, причину тривалої війни між двома
державами, що, зрештою, завершилась “воссоединением” лівобережних українських
земель із Росією [165, с.77, 295].
У складі Посольського приказу знаходився спеціальний відділ –
____________________
* Для означення російських земель другої половини XVII ст. в українській
історіографії вживаються терміни – Росія, Російське царство, Московська держава
і, відповідно, прикметники – російський, московський.
“повытье” із малоросійських справ. Приказ відправляв урядові посольства в
Україну, вів переговори із гетьманськими посланцями у Москві. За його участю
розроблялися договірні статті 1659 року, відомі як Переяславські. При ньому
знаходилася, очевидно, і так звана “соболина казна”, що призначалася для
роздачі від імені царя корисним Москві людям в Україні та інших державах.
Посольський приказ забезпечував проживання у “царствующем граде” козацьких
посланців, а по закінченні посольства вони зазвичай отримували “на отпуск”
платню і подарунки відповідно свого військового чину і суспільного становища
(“смотря по человеку”). З цією метою приказ надсилав спеціальні укази, так
звані “памяти”, до інших установ, які мали забезпечити українців усім належним,
згідно тогочасного приказного етикету. Так, у червні 1661 року, коли запорозькі
посланці Афанасій Захарченко з товаришами поверталися в Україну, були передані
“памяти” “в Большой Приход, в Сибирский Приказ, на Казенный Двор: сотником по
15 рублев, по сукну по лундышу доброму, по паре соболей, по 4 рубли, по 2 пары
соболей по 3 рубли пара; писарю 3 рубли, сукно Аглинское доброе, 2 пары
соболей, по 3 рубли; казаком по 7 рублей, по сукну по Аглинскому, по паре
соболей, по 3 рубли пара; челяднику 3 рубли, сукно доброе” [66, т.5, с.72].
У присутності представників приказу відбувалося затвердження нових договірних
статей. Так, у жовтні 1659 р. в Переяславі Юрій Хмельницький підписував нові
домовленості і складав присягу царю перед боярами Олексієм Трубецьким, Василієм
Шереметєвим, князем Григорієм Ромодановським, думним дяком Посольського приказу
Ларіоном Лопухіним і дяком Федором Грибоєдовим [67, с.114-115; 71, с.129].
Царські посланці в Україну після свого повернення подавали у приказ так звані
“статейні списки” – своєрідні щоденники посольства, детальні звіти, в яких у
найменших подробицях розповідали про все, що бачили і чули під час поїздки, з
ким і про що розмовляли. Григорій Котошихін висловлює сумніви щодо правдивості
і об’єктивності цих свідчень. За його словами, “все речи, которые говорены и
которые не говорены, пишут они в статейных своих списках не против того, как
говорено, (а) прекрасно и разумно, выславляючи свой разум на обманство, чрез
что б достать у царя себе честь и жалованье болшое” [79, с.41]. Г. Карпов, який
опрацював великий пласт документів, пов’язаних із Україною, вважає статейні
списки, як і більшість тогочасних офіційних документів, цілком достовірними
історичними джерелами. У цих списках було стільки всіляких подробиць, що якби
їх автори, за словами дослідника, “извращали главное, сущность посольства, то и
мелочи непременно бы перепутали и статейные списки были бы сбором нелепостей”,
тоді як ґрунтовний їх аналіз засвідчує цілком протилежне [130, с.168-169].
Хоча військовими справами відав зазвичай Розрядний приказ, а з 1663 року
Малоросійський і Розрядний, Посольський теж тримав під контролем хід воєнних
дій на території України, відправку і пересування царських військ. У період
“шатостей” на Лівобережжі Москва зобов’язувала українську сторону повідомляти
про перебіг подій саме до Посольського приказу, хоча зазвичай кореспонденцію
від “черкас” отримував вищезгаданий Малоросійський. Так, у червні 1667 року в
спеціальній грамоті гетьману Івану Брюховецькому цар наказує: “... что у вас
боярина нашего и гетмана в ведомостях и в промысле учнетца делать, и о том бы
еси писал к нам великому государю наскоро с нарочными гонцы, а отписки велел
подавать в Посольском Приказе нашему царского величества боярину Афанасью
Лаврентьевичю Ордину-Нащокину...” [66, т.6, с.206]. Принагідно, в 1668 році
після “зради” Брюховецького, яка вельми послабила московські позиції в
Гетьманщині, саме через цю установу, за дослідженнями В.Ейнгорна, проходили всі
українські справи, а її керівник Ордин-Нащокін здійс
- Київ+380960830922