РОЗДІЛ 2 ТАРНОВСЬКІ ТА ЇХ СІМЕЙНІ ЗВ’ЯЗКИ З ІНШИМИ
УКРАЇНСЬКИМИ ДВОРЯНСЬКИМИ РОДИНАМИ
Роль і місце в історії особистостей, що належать до одного родоводу, є
важливими для вивчення глибинних процесів, що стояли за певними явищами та
історичними подіями ХІХ ст., для осмислення ролі особи в історії не лише
України, але й інших європейських держав, зокрема Росії, до складу якої
українські землі були інкорпоровані у другій половині ХVIII ст. Українська
козацька старшина наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. отримала право на
російське дворянство і стала привілейованим станом російського суспільства, а
його велику південну групу стали неофіційно називати малоруським або
малоросійським дворянством за регіональним походженням їх родин та знаходженням
їх нерухомого майна (землеволодіння). Не усі з них з кар’єрних міркувань
вважали себе українцями (малоросами), але підтвердження існування неофіційної
назви «малоросійське дворянство» знаходимо в «Малоросійському гербовнику» В. К.
Лукомського та В.Л. Модзалевського. В нашому дослідженні доцільно
використовувати поняття «українське дворянство» як синонім назви частини
російського дворянства, що була нащадками козацької старшини та покозаченої
польської шляхти.
У Х1Х ст. серед українських дворян були носії та прихильники ідей гетьманської
держави, автономії України в межах Російської імперії, відомі політичні,
громадські, культурні діячі, меценати. Відповідно до дворянського
корпоративного статусу українські дворяни займали ключові посади у губернських
та повітових установах, мали можливість обговорювати різні питання життя
суспільства під час дворянських зібрань, мали виняткове право на місцеве
самоврядування, були головними власниками рухомого та нерухомого майна, а до
1861 р. – власниками землі та мільйонів селян. Саме тому вони грали провідну
роль в житті українських губерній у ХІХ ст., тим самим у значній мірі визначали
зміст української історії ХІХ ст.
Історія українського дворянства або шляхетства, як його називали в дорадянський
період (від польськ. Szlachta – дворянство), місце і роль українського
дворянства в історії України – тема окремої багатотомної наукової історичної
праці. У нашій роботі ми досліджуємо лише одну лівобережну родинну групу дворян
– Тарновських. Але її історія – класичний шлях формування українського
дворянства, яке має давні корені та особливості свого корпоративного устрою, їі
особливості були визначені ще істориками ХІХ ст. Цей процес на думку О.
Єфіменко почався після великого перевороту 1648 р., який «снес южно-русское
дворянство с лица малорусской земли, т.е., Левобережной Украины» [428, с. 145].
Тоді вперше 300 шляхтичів Речі Посполитої присягнули російському цареві Олексію
Михайловичу, який залишив їм шляхетні права та привілеї.
У цей час складається знатне військове товариство – перехідний стан між простим
козацтвом та військовою козацькою урядовою верхівкою. Знатне військове
товариство стало резервом урядових установ. Вже тоді бунчукове товариство
оформлюється як найближче оточення гетьмана – військова аристократія; трохи
нижче за нього було значкове товариство та полкова старшина. Вони отримували
від гетьмана універсали на маєтності та право займатися підприємницькою
діяльністю (млинарство, торгівля та інше), а в ХVІІІ ст. – рангові маєтності
від російського уряду, тобто з ХVІІ ст. поступово на українських землях
формуються поміщицькі господарства, селяни яких були закріпачені у другій
половині ХVІІІ ст.
Таке становище військової козацької старшини в суспільстві обумовило, на думку
сучасних істориків, формування родинних кланів, до яких входили не лише
кровноспоріднені родичі, а й безпосередньо полковники та генеральна старшина,
часто як хрещені батьки або як «батько» сотні або полку [519, с. 43].
Адміністративні та військові посади залишалися в руках кількох родин,
пов’язаних між собою шлюбними зв’язками. Таку систему утримання влади О.
Єфіменко називає своєрідною «сіньорією» [428, с. 153]. Батько був зацікавлений
у службовому просуванні сина, тому надавав йому освіту та намагався за
допомогою родинних зв’язків покращити суспільне становище своїх дітей. Саме
такий шлях нобілітації до козацької знатної старшини, а потім до російського
дворянства ми спостерігаємо в родинній історії лівобережних дворян Тарновських.
Давнє походження, належність до знатного військового товариства визначили їх
становище в українському суспільстві ХІХ ст.
Аналіз родоводу Тарновських, складений В.Л. Модзалевським, дозволяє назвати
понад 40 нуклеарних сімей (тобто тих, що складаються з чоловіка, дружини та їх
дітей), члени яких займали різні посади у різних органах управління, установах
кінця ХVІІІ – ХІХ ст., активно займалися суспільною та благодійною діяльністю
не лише в українських губерніях, а й у столиці Російської імперії
Санкт-Петербурзі. Тому аналізувати родовід та сімейні зв’язки Тарновських у ХІХ
ст., ігноруючи їх походження, просто неможливо. Проаналізуємо відомості про
походження Тарновських.
Їх родовід був складений ще наприкінці ХУІІІ ст., коли після «Жалованной
грамоты дворянству» від 11 квітня 1785 р. для отримання прав російського
дворянства українська шляхта та козацька старшина повинні були надати про себе
документальні відомості, представити їх до російської Герольдії. Як писав О.М.
Лазаревський, такий спосіб нобілітації спонукав декого з козацьких родин на
фальсифікацію документів [498, с. 356]. Але Тарновські мали достатньо
документальних свідоцтв. Тому їх було записано в родовідні книги губерній за
місцем знаходження їх нерухомого
- Київ+380960830922