Вы здесь

Екзистенціальні ідеї Володимира Винниченка у контексті європейської соціальної філософії

Автор: 
Петрів Оксана Володимирівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U002296
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
Філософсько-антропологічні феномени у творчості Володимира винниченка
одним із завдань дисертаційного дослідження екзистенціальних ідей творчості
Володимира Винниченка є з’ясування категоріально-понятійного апарату
екзистенціального філософування філософа, виявлення його складу і функцій в
проекції спадщини класичної екзистенціальної філософії. Перш ніж приступити до
вирішення основної проблеми цього розділу, слід визначити основні постулати
європейської екзистенціальної філософії (в конкретиці її німецької та
французької течій), виявити філософсько-антропологічні феномени
екзистенціальної філософії, за допомогою яких філософами робиться спроба
вирішити на теоретично-рефлексивному рівні проблему унікально-неповторного
існування людської особистості. На основі опрацювання першоджерел
екзистенціальної філософії [96; 162; 164; 195; 210] та значної кількості робіт
про екзистенціалізм як філософську течію [11; 98; 181; 190; 203; 204], дамо
йому узагальнюючу характеристику, в ході чого буде виявлено
світоглядно-філософський зміст екзистенціалізму, причини його виникнення та
побутування в інтелектуальній культурі ХХ століття, специфічний тезаурус, яким
оперують філософи-екзистенціалісти, вирішуючи основне завдання – встановити
зміст людського існування. А також, опрацювавши основні, так би мовити,
програмні твори Володимира Винниченка [20; 21; 22; 26; 31; 39] враховуючи
висновки провідних винниченкознавців в Україні та діаспорі, виявимо
філософсько-антропологічні феномени екзистенціального філософування у творчості
Володимира Винниченка. В результаті вирішення поставлених завдань буде знайдено
аргументацію щодо притаманного Винниченкові, філософу, екзистенціального
світоглядно-філософського способу мислення і світовідчування, здійснено
можливість послідовного вирішення завдань дисертаційного дослідження в цілому.
2.1. Філософсько-літературна традиція екзистенціалізму: європейський та
український контекст
Екзистенціалізм як філософська течія виник в першій чверті ХХ століття і є
філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію.
Катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість,
кінцевість будь-якого людського існування. Найглибшим знанням про природу
людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності і
недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в
методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В
центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та
вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, мистецтва,
моралі цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувалися названих питань.
Основними питаннями екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота,
філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема
свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування,
проблема часу як характеристика людського буття. Провідними представниками цієї
філософської течії є і філософи і письменники: Мартін Гайдеґґер (1889 – 1976);
Карл Ясперс (1883 – 1969); Жан-Поль Сартр (1905 – 1980); Альбер Камю (1913 –
1960); Габріель Марсель (1889 – 1973); Моріс Мерло-Понті (1908 – 1961); Хосе
Ортега-і-Гассет (1883 – 1955); Нікколо Абаньяно (1901 – 1977) та інші діячі
європейської культури. В африканському регіоні, в Азії, США представниками
екзистенціальної філософії були: У.Баррет, Нісіда, Васудзі, Абд-аль-Рахман
Бадаві, Таїб Тизині та інші. В українській філософії екзистенціальним змістом
наснажена філософсько-літературна традиція, яка відома під назвою “філософія
серця” і представниками якої, за Дмитром Чижевським, є Григорій Сковорода (1722
– 1794); Пантелеймон Куліш (1819 – 1897); Микола Гоголь (1809 – 1852); Памфіл
Юркевич (1826 – 1874) [202, 145].
Розрізняють два напрямки в межах екзистенціальної філософії: релігійний та
атеїстичний, відмінності між якими пов’язані із неоднозначним тлумаченням
трансцендентного. Представники релігійного екзистенціалізму закликають до руху
від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить можливим досягнення нового,
“трансцендентного” виміру буття. Самозаглиблення є розширенням лише
індивідуального “Я”, тому що в цьому процесі підривається егоїстична
замкнутість і відкриваються горизонти зв’язку зі своєю епохою і вічністю. Бог
як найвище буття органічно поєднаний з тією заповітною особистісною сферою
існування індивіда, яка є екзистенцією. Атеїстичний екзистенціалізм вчить, що
навіть, коли Бога немає, то все ж є, принаймні, одне буття, в якому існування
передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомогою понять, і
цим буттям є людина, людська реальність. Атеїстичний напрям екзистенціалізму
найчастіше пов’язують з іменем Ж.-П.Сартра, в той час як представниками
релігійного напряму є М.Гайдеґґер, К.Ясперс та, перш за все, Серен К’єркегор
(1813 – 1855), датський релігійний письменник і філософ, популярність вчення
якого була надзвичайно високою в Німеччині ще в кінці ХІХ століття, а у Франції
лише з 30-х років ХХ століття, в США – з кінця 30-х років ХХ століття.
Популяризацію ідей С.К’єркегора у Німеччині пов’язують з іменем Карла Барта
(1886 – 1968), швейцарського протестантського теолога, який інтерпретував ідеї
К’єркегора про співвідношення Божественного і людського (праця “Послання до
римлян”, 1919 р.). А вихованці Київської світоглядно-філософської традиції,
випускники Київського університету, політичні емігранти з Росії Лев Шестов та
Микола Бердяєв спричинилися до ознай