Історія жіночої освіти Півдня України (1901 - 1910 рр.)

РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ ЖІНОЧИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ПІВДНЯ УКРАЇНИ В
ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ
Становлення системи жіночої освіти південноукраїнських губерній
Формування системи жіночої освіти Півдня України відбувалося протягом всього
ХІХ століття. Саме тому автор вважає за потрібне з’ясувати історичні передумови
розвитку шкіл для жіноцтва, починаючи з періоду демократичних реформ 1860-70-х
років.
У зазначений період приблизно 80% етнічних українських земель входили до складу
єдиної адміністративної системи Російської імперії й включали 9 губерній [516].
Південна Україна територіально – в кордо­нах колишніх Херсонської,
Катеринославської та Таврійської губерній – сформувалася досить пізно й
охоплювала нинішні Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку,
Дніпропетровську, частину Донецької й Кіро­воградської областей, а також
Автономну республіку Крим [525, с.144]. У географічному відношенні, попри всі
численні відмінності й місцеві особливості, ці землі представляли собою певну
єдність. Треба зазначити, що в історичній літературі автори пов’язують поняття
“Південь України” з Північним Причорномор’ям як регіоном, що геополітично і
стратегічно пов’язаний з Чорним морем [495, с. 78].
Більшість постійного населення на всіх етапах формування регіону становили
українці. Тому, на думку науковця О.Данильченко, цілком правомірно з кінця
XVIII століття вважати його Південною Україною [525, с.151]. Однак більшість
українського населення з самого початку формувалась як багатонаціональна.
Значна частина населення Південної України, за даними всеросійського перепису
населення 1897 року, належала росіянам, євреям, німцям, кримським татарам,
молдаванам, болгарам, грекам, полякам та іншим (див. додаток А) [651, с. 146;
584, с. 53-54; 605, с. 44].
Отже, перепис 1897 року засвідчив, що склад населення Півдня України мав
багатонаціональний характер. Українці кількісно переважали інші етноси у
південноукраїнських губерніях (54,9% від загальної кількості населення трьох
губерній). Найбільш помітним після українців був відсоток росіян, євреїв,
кримських татар, німців, поляків.
У ХІХ – на початку ХХ століття українські землі мали певний
адміністративно-територіальний поділ. Таврійська губернія складалася з
Бердянського, Дніпровського, Євпаторійського, Мелітопольського, Перекопського,
Сімферопольського, Феодосійського, Ялтинського повітів [198, арк. 325].
Херсонська губернія поділялася на Ананьївський, Єлисаветградський, Одеський,
Олександрійський, Тираспольський, Херсонський повіти [342, c.1];
Катеринославська губернія – на Бахмутський, Верхньодніпровський,
Маріупольський, Новомосковський, Олександрівський (Олександрівськ – зараз
Запоріжжя), Павлоградський, Слов’яносербський, Катеринославський (Катеринослав
– зараз Дніпропетровськ) [657, с. 428]. Окремі міста були центрами
градоначальств – Керч-Єнікальського (Керч), Миколаївського (Миколаїв),
Одеського (Одеса), Севастопольського (Севастополь) [296, арк.7 зв.].
Згідно з поділом Міністерства народної освіти (далі МНО) майже вся сучасна
територія Півдня України відносилася до Одеського навчального округу.
Фундамент жіночої освіти Півдня України сформувався під впливом передової
європейської думки. Ще у період Французької революції жінкам надали певні
громадянські права, прийняли закон про жіночу освіту. Розвиток капіталістичного
виробництва сприяв постановці в європейському законодавстві питання про жіночу
освіту і жіночу працю. Революції 1848–1849 рр. у Європі дали новий поштовх
розвитку жіночого руху за політичну й громадянську рівноправність, розвиток
жіночої освіти і звільнення жіночої праці від усіляких обмежень.
На відміну від європейських країн, жінки Російської імперії у галузі політичних
прав відносилися до категорії неправоздатних громадян. Вони не мали навіть
пасивного виборчого права і були позбавлені можливості брати участь у
державному управлінні та самоуправлінні.
Як слушно зауважує дослідниця Л.Смоляр, в основі законодавства Російської
імперії лежали патріархальні судження та погляди на призначення жінки.
Теоретичною та моральною опорою царської влади було християнське вчення про
відношення між статями, за яким жінка створена після чоловіка – створена для
чоловіка, як помічниця [663, с. 82-83].
Всі ці погляди були пов’язані з тим, що протягом майже всієї історії України
провідне місце в життєдіяльності жінки посідали трудові справи, пов’язані з
веденням домашнього господарства, шиттям, рукоділлям і доглядом за дітьми.
Процес навчання і виховання був спрямований на підготовку дівчини до виконання
ключових жіночих ролей – дружини, матері, господині [572, с. 13-16].
Початком змін у відношенні до жіноцтва стали демократичні реформи 60-70-х років
ХІХ століття. Зокрема, постановою від 14 січня 1871 року жінок допустили на
службу в громадські та урядові установи, що відкрило шлях до педагогічної,
медичної та іншої діяльності [672, с. 51]. Цей прогресивний крок змусив уряд
серйозно поставитися до створення мережі жіночих загальноосвітніх і професійних
шкіл.
Питання жіночої освіти в Російській імперії перепліталося з політикою. Політики
вважали, що освіта знищить жіноче здоров’я і характер надмірним напруженням;
крім того, оскільки вища освіта доступна тільки небагатьом, то вона є по своїй
суті експлуататорською й антинародною [499, с. 46-47].
Треба зазначити, що в Україні питання освіти жінок у порівняні із справою
рідної школи вважалося другорядним. На нашу думку, це пов’язано з тим, що
першочерговим завданням була ліквідація неписьменності серед дорослих та дітей,
наступн