РОЗДІЛ 2.
НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ ТА СТАН ЕКОНОМІКИ ГАЛИЧИНИ
2.1. Етнічно-конфесійний склад населення Галичини
Австро-Угорщина була багатонаціональною державою. У своїх сучасників вона
одержала через це назву “клаптикової імперії”. Серед її громадян були
представники десятків різних народів, що відрізнялися політичним, економічним
та культурним становищем. Габсбурги, щоб утримати під своїм контролем
поневолені народи, сприяли посиленню етнічної строкатості, втілюючи у життя
гасло “поділяй і володарюй”. Завдяки різноманітним адміністративним заходам
(зміні внутрішніх кордонів, переселенню службовців, колоністів і т.д.) майже
кожна провінція імперії за етнічним складом була копією Австро-Угорщини в
мініатюрі.
Серед усіх провінцій (країв Примітка*
[Примітка:
Термін “край” використовувався в Австро-Угорщині для означення окремих
адміністративних одиниць. ]) держави чи не найбільше розмаїття народів і
соціальних верств та категорій населення, за визначенням сучасників, було в
“Королівстві Галичини та Лодомерії з великим князівством Краківським” – чи,
скорочено, Галичині. Тут проживали поляки, українці, євреї, німці, чехи,
вірмени та ін. Чисельність, політичні та економічні позиції кожного з цих
народів у краї суттєво відрізнялися. На відміну від Наддніпрянщини, де не
існувало окремих української і російської і навіть української і польської
громад (кварталів, братств, інших організованих етнічних спільнот), Галичина,
особливо східна її частина, жила національними (етнорелігійними) громадами, у
яких релігійні і культурні відмінності разом з професійним відокремленням
посилювали і виражали етнічні особливості.
Вивчення динаміки змін у етно-соціальній структурі населення Галичини та її
демографічних процесів пов’язане із низкою труднощів. Австрійська статистика,
на основі даних якої і можливе таке дослідження, тенденційно подавала
матеріали, що стосувалися національної приналежності населення. Це у поєднанні
з обліком зайнятості жителів провінції спотворювало багато соціальних
характеристик національностей. Більш об’єктивними були дані австрійських
переписів, які визначали релігійну приналежність населення.
Систематичні переписи велися починаючи з 1880 р. один раз кожні десять років.
Їхні матеріали і стали об’єктом детального вивчення у даному дослідженні. За
підсумками перепису 1880 р., в Галичині проживало 5 938 461 осіб. З них 3 058
400 (51,5 % всього населення) “розмовляли” польською мовою, а 2 550 909 (42,9
%) — українською Примітка*
[Примітка*:
Терміни “українець”, “українська мова”, у досліджуваний період у Галичині майже
не вживалися. Їх підміняли поняттями “русин”, “руська мова”, у які вкладався
різний зміст. Так, провідні українські громадські і політичні діячі справедливо
вважали обидві групи термінів тотожними. Окремі ж польські політики того часу
вважали українцями жителів Наддніпрянщини, тоді як у Галичині, за їх словами,
проживали русини.], 324 336 (5,4 %) — німецькою [87, s. 19-20]. За даними
статистики про віросповідання галичан, зовсім інше співвідношення
спостерігалося між представниками найчисленніших конфесій краю. Того ж 1880 р.
налічувалося 2 714 977 римо-католиків (45,5 % всього населення), 2 510 408
греко-католиків (42,1 %), 686 596 євреїв (11,5 %), а також 46 926 представників
інших релігій та атеїстів (7,9 %) [87, s. 17-18]. Галицьке намісництво, інші
урядові структури краю в своїх діях завжди посилалися на національні показники
за “товариською мовою”. Це дало можливість, за оцінками В. Охрімовича,
щонайменше 168 тис. українців зарахувати до поляків [337, с. 53].
Однак при переписах населення випадки фальсифікації даних були надзвичайно
поширеними. Невідомий оглядач з газети “Батьківщина” ще в 1880 р. зазначав:
“...деякі староства справедливо нарікають, що громадам нав’язували комісарів
конскрипційних і то звичайно таких, котрі не дуже зважали на властиву мету
конскрипцій, а передовсім прагнули, щоб якнайбільше Русинів та Жидів переписати
на Поляків” [182, с. 21]. Дописувач це справедливо пояснював намаганнями
окремих польських політичних сил шовіністичного спрямування довести, що
“Русинів, котрі по правді мають більшість в краю, є менше ніж Поляків. Щоб
потім на цій підставі не допустити урівняння Русинів у школі, в уряді і в
публічному житті” [182, с. 21-22]. Матеріали переписів у риториці польських
політичних партій, зокрема національно-демократичної, справді посідали вагоме
місце і виправдовували полонізаційні заходи краєвих властей.
Австрійські матеріали з чисельності представників різних конфесій Галичини
були, на фоні співвідношення різних національностей, більш достовірними. Саме
тому в радянській та сучасній українській історіографії прийнято ототожнювати
римо-католицьке населення Галичини з поляками, а греко-католицьке — з
українцями, враховуючи при цьому окремі цифри на користь українців [291, c.
22-40; 313, c. 135 - 154; 315, c. 34-73]. Це пов’язане насамперед з тим, що
іноді з кар’єристських міркувань чи через складні обставини і обман українці
переходили з греко-католицького на латинський обряд, натомість переходи поляків
на греко-католицьку віру були поодинокими і траплялися переважно у мішаних
польсько-українських шлюбах серед селян [293, c. 39].
Дані офіційної статистики щодо чисельності греко-католиків можна перевірити,
зіставивши їх з матеріалами “Шематизмів” греко-католицького духовенства
Львівської архиєпархії, Станіславської та Перемиської єпархій за 1880, 1890,
1900 і 1910 рр. “Шематизми” були досить повними і об’єктивними у висвітленні
кількості греко-католиків, але їхні дані про чисельність
- Київ+380960830922