РОЗДІЛ 2
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ПАРАДИГМА
МИКОЛИ КОСТОМАРОВА
2.1. Становлення української культурно-історичної концепції позитивізму
Залишаючись надалі на позиціях романтизму, 1843 року, ще будучи в Харкові, М.
Костомаров узявся за написання історичної праці про Богдана Хмельницького. Уже
маючи досвід роботи в архівах і тверде переконання в суб’єктивності, а відтак і
суперечливості багатьох історичних даних, які в них містимо, автор від самого
початку був приречений перевести хід думок в інше річище історії – народне, те,
яке тонкими струмками зливалося в потужне річище народної правди з ученою
назвою “фольклор”.
Народний дух, який лежав в основі попередніх праць, відійшов на задній план,
поменшало захоплення поетичною творчістю народу, замішане на політичному
сприйнятті, а творчий талант автора увійшов у високі береги історичної
виваженості, якій О. Конт щойно дав назву позитивізму. До персоналії Богдана
Хмельницького М. Костомаров підходив як історик, тому прагнув з якнайбільшою
історичною достовірністю відтворити історичну постать гетьмана. Цим можна
пояснити і ту обставину, що автор не оминає увагою й негативних характеристик
образу, на які він натрапив у піснях, записаних на Волині. Власне з цього
періоду, на наше глибоке переконання, і входить у наукову діяльність М.
Костомарова нове бачення історичного минулого.
Спробуймо осягнути, які ж методологічні напрацювання мав, або принаймні міг
мати, перед собою М. Костомаров, набираючи цього поважнішого вигляду.
Безумовно, найбільше враження на нього справляло найближче оточення –
І. Срезневський, М. Цертелєв, М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш.
Чи багато М. Костомаров міг запозичити власне історичного підходу від цих своїх
сучасників, а почасти і попередників? У фактологічному плані – так. Про
ментальність українців, відображену в їхній народній поезії, писали автор
“Грамматики малороссійского наречия” (1818) О. Павловский, упорядник першої
збірки українських пісень М. Цертелєв у статті “О старинних малоросийских
песнях” та в приватному листуванні з М. Максимовичем (1827). Деякі з цих думок
останній використав у своїй передмові до збірника “Малороссийские песни”
(1827). Сучасний дослідник Я. Гарасим взяв на себе сміливість визначити згадану
працю М. Максимовича “маніфестом української культурно-історичної школи” [1
Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській фольклористиці. – С. 23.].
У доктрині М. Максимовича автор виокремлює “чотири суміжні константи”:
Концепція історизму усної словесності.
Концепція національної самобутності.
Концепція художньої специфіки фольклору.
Концепція зв’язку фольклору та літератури.
На думку Я. Гарасима, наперед хочемо зауважити, небезпідставно, ці
сконденсовані в короткій передмові концепції, стали дороговказом для
О. Бодянського, П. Куліша, М. Костомарова.
Безперечно, все сказане відповідає дійсному стану речей. Та чи багато тут
такого, чого нема в романтичній доктрині Й. Гердера? Аж до значення української
народної поезії включно! Особливо, коли брати до уваги лише методологічний
аспект.
Жоден із дослідників творчості М. Максимовича не ставить його в цьому плані аж
так високо. А в переліку дослідників його творчості немало досить відомих імен
і праць [2 Драгоманов М., М. Максимович: Некролог // Вестник Європи, 1874. – №
6. – С. 444–453; Пыпин А. Н. История русской этнографии. – Т. 3. – С. 16–37;
Огоновський О. История литератури русской. – Львів, 1894. – С. 5–46; Науменко
В.,М. Максимович как етнограф // Чтения в истор. об-стве Нестора Летописца. –
1905.
– Кн. 18. – Вип. 3–4. – С. 107–110; Грушевський М. М. Максимович (1804–1873) //
Изв. отд. рус. яз. и словесности. Академія наук. – 1906. – Т. 11. – Кн. 1. –
С. 375–416; Грушевський М. “Малороссийские песни” Максимовича і століття
української наукової праці // Україна. – 1927. – № 6. – С. 1–13; Лобода А.
Заслуги М. Максимовича в области язика и словесности // Чтения в историческом
обществе Нестора-летописца. – 1905. – Кн. 18. – Вип. 3–4. – С. 111–117;
Савченко Ф. Перший збірник українських пісень Максимовича // Україна. – 1927. –
№ 5. – С. 183–195; Попов П. Перший збірник українських пісень // Українські
пісні, видані М. Максимовичем. – К., 1962. – С. 285–338; Кирдан Б. Собиратели
народной поэзии. – С. 52–81; Марков П. Фольклорно-етнографічна діяльність М.
Максимовича та її значення для розвитку суспільної думки в ХІХ столітті //
Народна творчість та етнографія, 1976. – № 1. – С. 69–80; Марков П. Жизнь и
труди М. Максимовича. – К., 1997. – С. 594; Качкан В. Етнологічний світ М.
Максимовича // Качкан В. Українське народознавство в іменах: У 2 ч. – Ч. 2. –
С. 26–38; Картанюк М. Академік з Михайлової гори // Слово і час. – 1994. – №
11–12. – С. 5–9; Рясна О. “Наступив, здається, той час коли визначають справжню
ціну народності….” (До історії видання українських пісень М. Максимовича) //
Друкарство, 2001. – № 3. – С. 10–12; Гнатюк В. Видатна пам’ятка українського
народознавства // Максимович М. Дні і місяці українського селянина. – К., 2002.
– С. 9–14.].
Найбільш виважену оцінку теоретичним здобуткам М. Максимовича, на наше
переконання, дав М. Грушевський, який вважав його найбільшим подвигом
“вияснення народної основи української історії її тяглості й неперервності,
укріплення на сім ґрунті того переконання, що український народ – це дійсний
будівничий великого тисячолітнього діла української історії і одвічний господар
української землі, политої його потом і кров’ю” [3 Кононенко П., Максимович М.
// Укр. література у портретах і довідках: “Давня література – Література ХІХ
століття: Довіра. – К. – С. 190. ]. У передмові “О малороссейских народних
песнях” виявл
- Київ+380960830922