РОЗДІЛ 2
СЕМАНТИКА КЛЮЧОВИХ СЛОВЕСНИХ ОБРАЗІВ
Л е к с и к о – а с о ц і а т и в н е п о л е с л о в е с н о г о о б р а з у
в о г н ю
Образ вогню належить до найбільш популярних архетипових символів, характерних
для первісних уявлень усього людства. Метафоричні структури, у яких ключовими
виступають слова з семантичної групи вогонь, у Є. Маланюка та О. Теліги
найчисленніші. Часто їх можна трактувати як трансформовану архетипну метафору –
“релікт універсально-колективних начал людської психіки та образ
етноміфологічного канону” [275: 31]. Ю. Тимошенко вважає, що така метафора “має
значно вищий ступінь функціональності в художньому тексті, ніж
індивідуально-контекстуальний троп, бо вона володіє потужним суґестивним
зарядом – інтенцією вражати, навіювати, захоплювати” [275: 31].
Завдання цього підрозділу – виявлення індивідуально-авторських смислових
модифікацій давньої моделі архетипу, а також розгляд семантичного зв’язку між
типовими образами вогню в творчості Є. Маланюка, О. Теліги, О. Стефановича та в
поезії їхніх попередників, зокрема Лесі Українки. Такий зв’язок, безперечно,
існує, незважаючи на різницю епох, художніх методів, поетичних ідіостилів.
Дослідниками слушно наголошується на необхідності зіставлення метафорики
конкретного автора “як із системою узуальних метафор, так і з системою метафор
загальнопоетичних” [68: 112]. В.В. Виноградов, характеризуючи наступність у
системі словесної образності в художній літературі, слушно зазначав: “[…]
будова кожної системи розкривається зсередини її самої, і в ній уже, як у
мікрокосмі, промацуються відображення форм попередніх літературних традицій і
потенційно закладених тенденцій майбутніх перетворень, зародки тих нових
систем, які шляхами складних синтезів із неї, з цієї системи, виникають” [57:
53].
Аналіз лексико-асоціативного поля з центром вогонь допомагає якнайповніше
встановити у творчості Празької школи співввідношення між реалізацією
загальномовного і загальнопоетичного образного потенціалу і створенням
індивідуальних образних значень.
У дослідженні семантики метафор цієї групи керуємося сформульованим
І.Р. Гальперіним принципом: “найбільш повне й адекватне декодування
повідомлення” пов’язане “з необхідністю “домислювати” недоказане, яке [...]
міститься в смисловій структурі окремих компонентів висловлювання” [70: 268].
Словесні образи в поетичних текстах різного часу мають динамічний характер,
перебувають у постійному русі. Ця змінність, плинність характеризує й образ
вогню.
У Є. Маланюка вогонь, синонімізуючись із полум’ям, організує складну парадигму
словесних образів, які охоплюють і периферійні відгалуження назв співвідносних
із вогнем денотатів (ватра, купина неопалима, пожар, пекло, Везувій, жар,
попіл, смолоскип, пломінний стовп тощо), і пов’язані за смислом та граматично з
предметними назвами ознакові частини мови, що, зокрема, передають зміну
агрегатного стану речовин під дією вогню (горіти, палати, палахкотіти,
розгорятися, згоряти, гаснути, спалювати та ін.).
Метафоричні словосполучення з ключовим образом вогонь характеризують у поетів
Празької школи і зовнішній по відношенню до людини світ (суспільні явища, в
порівнянні з ними рідко – кольори), і внутрішній світ людини (її почування,
думки).
2.1.1. Р е г у л я р н е м е т а ф о р и ч н е п е р е н е с е н н я в о г о н
ь –
с у с п і л ь н е я в и щ е
Символічні співзначення образу вогню в тексті підтримуються різноманітними
лексичними модифікаторами: Хоч крізь пожежі революцій Не все сюди проніс їм я
[ІІ: 198], А над світом палає епоха І даремно гукає на бій… [ІІ: 351]. Словесні
образи в наведених поетичних текстах асоціативно споріднені з індивідуальною
метафорою Лесі Українки – досвітні огні, яка стала найвлучнішим означенням
усієї її поетичної творчості:
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли,–
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
[283: 69].
Створений Лесею Українкою образ досвітніх огнів, втілюючи прагнення свободи,
рівності, справедливості, набув значення символу епохи. У глибинах цього
словесного образу, при всіх чітких, прозорих реалістичних підставах переносу,
схрещуються протилежні семантичні ознаки, які комплексно, у взаємодії, втілюють
і ще існуючу темряву реакції, і світло надії на радісне майбуття, що будується
працею й боротьбою. Образ вогню в Лесі Українки багатогранний: за
спостереженням О. Дейча, в її поетичній мові “… нерідко повстання визначається
[…] як полум’я вогнища, як негаснуча іскра, як яскрава блискавка, що прорізала
чорне небо ” [84: 184].
Функцію вогню – освітлювати шлях – у Є.Маланюка здатна перебрати на себе сама
м е т а, яка уподібнюється провідній зірці. Цей мотив, до речі, присутній і в
досвітньому вогні у Лесі Українки, в якому Л.О. Ставицька вбачає біблійні
корені: “Це поняття одного порядку. Леся могла використати форму біблійного
вислову д о с в і т н я з о р я…” [259: 14]. Але в Є. Маланюка образ зазнає
трансформації, він цілком оригінальний: І ось у димнім небі, Як відповідь,
палахкотить мета [ІІ: 69]. Образ сяючої зірки створюється імпліцитно, його
складники виявляються через семантично підпорядковане центральній лексемі
дієслово палахкотіти, а позицію суб’єкта заступає те слово (мета), зміст якого
мав би бути вторинним, ускладнюючим у смисловому полі образу.
Треба зауважити, що метафора вогонь мети у поетів Празької школи характеризує
не лише орієнтири для суспільства, але й напрямки в особистому житті людини.
Отже, метафора вогонь мети перебуває на стику двох асоціативних полів: вогонь –
суспільне явище і вого
- Київ+380960830922