Розділ 2.
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ І ПОБУДОВИ
ЗБРОЙНИХ СИЛ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ МОНАРХІЇ
2.1. Особливості державно-правового устрою монархії
Державні кордони монархії Габсбурґів формувалися впродовж віків і за
неоднакових обставин. Ще у 1156 році майнцські маркграфи Бабенберги домоглися
від імператора Священної Римської імперії права називати свої володіння
герцогством. Цей рік прийнято вважати часом заснування Австрійської держави,
яка виникла на альпійських землях на південь від Дунаю. У ХІІ–ХІV ст. Австрія
купила або по спадковості отримала Штирію, Каринтію, Крайну і Тіроль. Ці
володіння у 1282 р. перейшли до рук Габсбургів і з цього часу аж до розпаду
імперії у 1918 р. вважалися спадковими австрійськими землями.
На початку ХІХ ст. монархія Габсбургів вступила у нову смугу свого політичного
і економічного розвитку. Об'єднання окремих земель габсбурзького конгломерату в
єдину державу під назвою „Австрія” було завершено в 1804 р. Тоді Франц ІІ
Габсбург, імператор Священної Римської імперії, видав указ, у якому зазначив,
що „приймає імператорський титул на себе і своїх наступників” з тим, що існуюче
становище її складових частин не зміниться. Так був встановлений титул
австрійського імператора. У серпні 1806 р. Священна Римська імперія офіційно
припинила своє існування, а Франц ІІ правив далі як австрійський імператор
Франц І. В його повному титулі були такі слова: „австрійський імператор,
апостольський угорський король, король чеський, галицький, володимирський,
ломбардський, хорватський, словінський, хорватський і далматський, архікнязь
австрійський і князь міланський, хорутанський, штирійський, крайнський,
сілезький, семигородський, сербський і венеційський, маркграф моравський і граф
тірольський, горицький, триденський, істрійський” [192, 38]. Монарші декрети
1812 і 1813 років зобов’язували офіційно іменувати об'єднання габсбурзьких
земель Австрійською імперією. На цей час припадає максимальна бюрократизація
державного апарату.
Віденський конґрес 1815 р., у якому взяло участь 5 монархів, більше 50
представників правлячих династій і понад 250 дипломатів, утворив особливий
орган колективної безпеки в Європі – Священний союз. Габсбурґи значно зміцнили
свої політичні позиції у реґіоні, повернули собі володіння, втрачені у
попередніх війнах. Після смерті Франца І імператорський престол посів його син
Фердинанд І. Новий імператор у державні справи майже не втручався. Всю повноту
влади перебрала Державна конференція, в якій ключовими фігурами були ерцгерцоги
Людвіг і Франц Карл, К.Меттерніх та чеський маґнат ґраф Ф.Коловрат. Останній
відав адміністративними справами і фінансами, мав тісні зв’язки з чеською
аристократією, зважав на її вимоги [165, 617].
Після видання октройованої конституції віденський уряд видав ряд законів,
покликаних реформувати адміністративно-політичну систему. Зокрема, було
створено міністерство внутрішніх справ. Йому підпорядковувалися нові
адміністративні одиниці – намісництва, а церква дістала право внутрішньої
автономії у релігійних справах.
Наприкінці грудня 1851 р. октройована конституція була відмінена, а вся влада
зосередилася в імператора. Він призначав Імперську раду з дорадчими правами.
Рада міністрів склала міністерську конференцію, а самі міністри розглядалися як
прості виконавці указів імператора, перед яким несли персональну
відповідальність. Провідником абсолютної влади монарха на ціле десятиліття став
міністр внутрішніх справ А.Бах. Новий політичний режим в імперії здобув назву
бахівського абсолютизму (неоабсолютизму). Відновлення абсолютної влади
імператора з династії Габсбургів супроводжувалося перебудовою не лише
центрального державного апарату, але й системи управління на місцях. Земельна
влада підпорядковувалася намісництву, які замінили колишні адміністративні
одиниці. Землі поділялися на округи, у яких діяли суди найнижчої інстанції.
Була також реорґанізована податкова справа, видані перші поштові марки тощо
[172, 672].
Така абсолютистсько-централістична система управління проіснувала до 1859 р.,
призвівши до ще більшого невдоволення демократичних політичних кіл, що
протестували проти антидемократичних форм і методів управління. Невдалою була і
зовнішня політика Австрії. Намагаючись вести свою, самостійну політику, Австрія
не підтримала Росію, давню союзницю, у Кримській війні. Більше того, вона
потрапила під вплив Англії, а також Франції, де 1851 р. відбувся
бонапартистський переворот і проголошено Другу імперію на чолі з Наполеоном
III.
Спроба Австрії 1859 р. збройним чином перешкодити П’ємонту в справі об’єднання
Італії та проголошення там незалежної держави закінчилася для неї поразкою.
Австрійські війська були розбиті, а більша частина габсбурзьких володінь в
Італії втрачена.
Військові поразки, тиск нових політичних сил змусили Габсбурґів переглянути
свій державно-політичний курс. У намаганні забезпечити майбутнє для своєї
імперії у все важчих для себе політичних умовах, бажаючи зберегти свої
володіння, Габсбурґи пішли на децентралізацію влади.
Перші кроки до цього були зроблені наприкінці 50 - на початку 60-х років
минулого століття. У 1859 р. Франц Йосиф видав так званий Лаксенбурзький
маніфест, який обіцяв політичні реформи. Їх практичною реалізацією було
прийняття на зламі 1860–1861 рр. нових конституційних законів. Жовтневий диплом
1860 р. юридично відмежовував попередній курс неоабсолютизму. Видання цього
документу з державно-правового погляду відобразило тенденцію до поєднання
централізованого управління імперією з принципами децентралізації. Жовтневий
диплом, який загалом про
- Київ+380960830922