РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІОНУВАННЯ РОСІЙСЬКОЇ пРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УМОВАХ РАДЯНСЬКОЇ
ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
2.1. Вплив радянської модернізації на діяльність РПЦ
Православ’я наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. вирізнялося абсолютною залежністю
від державної влади, ігноруванням основ соборності у церковному житті та
відсутністю церковної свободи. Початок ХХ ст. приніс посилення модернізаційних
процесів в усіх сферах суспільного життя. Радикальні перетворення економічних
та політичних відносин стосувалися і церковного життя, важливого соціального
інституту. Російська православна церква, яка певною мірою цементувала
самодержавство, безумовно стала об’єктом політичних зацікавлень радянських
органів.
Сприяли перетворенням і внутрішні кризові явища у РПЦ. Саме вони спричинили
активізацію старообрядців та сектантів і вимагали посилення церковної єдності.
Ініціаторами оновлення були представники вищого церковного кліру, які
обстоювали незалежність церкви від держави, ліквідацію церковної цензури,
ведення літургії російською мовою, скасування особливого статусу чернецтва,
запровадження одруженого єпископату, можливості укладання другого шлюбу тощо.
Повалення самодержавства спричинило потужні демократичні процеси у церкві,
виразником яких, як відомо, став Всеросійський Помісний собор 1917-1918 рр.
[463, с. 4], що обрав своїм патріархом Тихона (Бєлавіна).
Найбільш гострою була криза РПЦ на периферії. Саме тут, як зазначає М.
Нікольський, вона безнадійно відстала від старообрядницької: невиразне
бурмотіння псаломщиків, гудіння дияконів, поганий фальцет священиків, а на
додачу незрозуміла церковно-слов’янська мова справляли на парафіян гнітюче
враження [487, с. 427]. На відчудженість між духівництвом РПЦ та парафіяними
вказували і вищі церковні особи в Україні, зокрема єпископ Волинський Антоній
(Храповицький) [404, с. 118]. Останній звертав увагу на занепад церковного
життя єпархії, вказував. що її духівництво, хоч і було заможним, але байдужим
до своєї пастирської діяльності [302, с. 351]. Аби підняти авторитет пастирів
серед населення Антоній запроваджував нововведення, що стосувалися головним
чином проведення богослужінь і прагнув „відродити у духівництві сумлінність у
виконанні церковного статуту” [302, с. 380].
Про необхідність врахування оновлювальних настроїв в Російській православній
церкві в Україні свідчать її кількісні характеристики на цій території.
Російська православна церква була найвпливовішою церквою в Україні, позаяк тут
православ’я сповідували 80% населення, яка до війни 1914 р. мала 9 071 церкву,
близько 24 тис. представників духівництва, у тому числі 10 565 священиків, а
також близько 100 православних монастирів, у яких служило 12 тис. ченців і
черниць [23, с. 53]. Церковно-адміністративний устрій РПЦ складався з дев’яти
єпархій: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської,
Таврійської, Харківської, Херсонської та Чернігівської. З усіх 63 єпархій
Російської імперії українські були заселені найгустіше. Тут мешкала п’ята
частина православного населення [404, с. 117].
Витоки Православної церкви на Поділлі сягають 90-х рр. ХVІІІ ст., коли
з’явилася єпархія, що отримала назву “Брацлавська та Подільська”. У з’язку із
перейменуванням Брацлавської губернії на Подільську у 1799 р., єпархія набула
зворотної назви – Подільська і Брацлавська. Архієпископи титулувалися
Подільськими і Брацлавськими, а церковним центром Поділля став
Кам’янець-Подільський [422, с. 438]. На кінець ХІХ ст. православ’я на Поділлі
становило впливову соціо-гуманітарну організацію духовного життя, позаяк з 2,
66 млн. населення 78% були православними, а з 1 585 церков 1 118 були збудовані
коштом православного сільського населення [544, с. 155]. Подільська єпархія
посідала друге місце після Київської [574, с. 232].
Необхідність своєрідної демократизації церковного життя усвідомлювало
духівництво Поділля. Воно скаржилось на відсутність зацікавлення у ньому
парафіян та роз’єднання їх зі своїми пастирями [387, с. 138]. Згадані проблеми
розглядалися єпархіальними з’їздами, в результаті чого приймалися відповідні
розпорядження єпископом Подільським і Брацлавським [542, с. 784]. Крім типових
проблем Російська православна церква на Поділлі мала негативні явища, пов’язані
з її антиукраїнською самодержавною політикою. Надзвичайно гостро тут стояло
питання врахування керівниками церкви національного елементу у релігійному
житті. З 24 керуючих єпархією, з часу її створення до 1918 р., лише двоє були
українцями, а решта – росіянами [555, с. 127].
Спроби оновлення РПЦ робили священики інших губерній. Так, священик у м.
Лебедин Харківської губернії о. Костянтин Смірнов повністю змінив порядок
богослужіння у своїй парафії, відновив ряд звичаїв, взявся за виправлення
богослужебних книжок [464, с. 52-53].
Жовтневий переворот 1917 р. означав початок радикальних змін у
соціально-економічних, політичних, ідеологічних та церковних відносинах.
Механізм стосунків радянської держави і церкви був викладений у статтях
ідеологів більшовизму [333; 465; 466] та реалізовувався через декрети
радянської влади, які позбавляли церкву її звичних регулятивних функцій. Так,
декрети 17 і 18 грудня 1917 р. “Про розірвання шлюбу” і “Про цивільний шлюб,
про дітей і ведення книг актів громадянського стану” вилучали ці питання з
монопольного ведення церкви [294, с. 236]. Відповідно до них церковний шлюб не
мав сили, а стосунки між подружжям регулювалися державними законами. 11 грудня
1917 р. РНК прийняла постанову “Про передачу справи виховання та освіти з
духовного відомства до Комісаріату народ
- Київ+380960830922