РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ФОРМИ АГІТАЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКОЇ
РОБОТИ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
2.1. Нормативно-правові, програмові та статутні засади
агітаційно-пропагандистської роботи українських військових організацій
Після Лютневої революції одним із факторів розгортання й поширення
українського руху в російській армії, а в подальшому і його рушійною силою
стала агітаційно-пропагандистська робота українських військових організацій.
Цьому сприяв і той факт, що Тимчасовий уряд, прийшовши до влади в Росії в цей
час, проголосив, що буде керуватися засадами „свободи слова, друку, союзів,
зборів і страйків, із поширенням політичних свобод на військовослужбовців у
межах, що допускаються військово-технічними умовами, відміни всіх національних
обмежень, при збереженні суворої військової дисципліни в строю й при несенні
військової служби усунення для вояків всіх обмежень у користуванні суспільними
правами, які надаються іншим громадянам” [16, арк. 3]. Декларація цього
фактично стала офіційним дозволом на розгортання, у тому числі й в армії,
агітаційно-пропагандистської роботи багатьма політичними силами.
Скрізь почали створюватися виборні організації – Ради військових депутатів.
Вирішальну роль при цьому відіграв Наказ № 1 Петроградської Ради від
1 березня 1917 р. Незважаючи на те, що він стосувався лише частин
Петроградського гарнізону, завдяки широкому розповсюдженню всією російською
армією був сприйнятий як керівництво до відповідних дій. Цей наказ фактично
став першим нормативним документом, який легалізував створення та діяльність
різних громадсько-політичних організацій в армії.
У подальшому російський уряд і військове командування своїми нормативними
актами намагалося регулювати цими процесами. Зокрема, 14 березня 1917 р.
командування Південно-Західного фронту своєю спеціальною телеграмою в штаби
армій дозволило формувати в частинах військові комітети [276, с. 68].
Наприкінці травня там вже було понад 10 600 комітетів, у тому числі при штабі
фронту, 4 армійських, 24 корпусних, 88 дивізійних, 535 полкових і понад 10 тис.
ротних й ін. [276, с. 71]. А у Київському окрузі було створено 60 гарнізонних
Рад [374, с. 82]. На Румунському фронті вже на початку червня нараховувалося
понад 7 тис. організацій, а саме: Румчерод, що репрезентував вояків фронту,
Чорноморського флоту й Одеського округу, 3 армійських, 13 корпусних, 52
дивізійних, 480 полкових і понад 6,4 тис. ротних [276, с. 71]. За підрахунками
дослідників, тільки в діючій армії виникло за короткий термін понад 50 тис.
комітетів різного рівня, у склад яких входило близько 300 тис. чоловік, з яких
понад 75 тис. – на Південно-Західному фронті [256, с. 129].
“Хіба у дуже занедбаних частинах зараз можна припустити відсутність ротних або
полкових комітетів”, – писала тоді одна з військових газет [129].
Згідно з “Тимчасовим положенням по організації чинів Діючої армії і флоту”, яке
було затверджене наказом № 51 ВГК 30 березня 1917 р. на зміну наказу № 1
Петроградської ради, комітети почали створюватися від роти до штабу фронту
включно [220, с. 59]. Але з іншого боку, це Положення забороняло комітетам
займатися політичними питаннями, а коло їх діяльності обмежувалося лише
питаннями “господарчими, побутовими, просвітніми“ [29, арк. 31]. Стосовно
організації їх роботи, в тому числі й в агітаційно-пропагандистських
інтересах, Положення передбачало дозвіл на користування засобами зв’язку
(поштою, телефоном, телеграфом) головам комітетів і відповідним обраним особам.
Крім того, зазначалося, що робота комітетів мала проходити у самій широкій
гласності з дотриманням правил військової цензури та режиму таємності шляхом
оголошення в наказах, друкування особливих повідомлень, проведення лекцій і т.
ін., в чому штабам всіх рівнів надавати їм широку допомогу.
Одним із завдань, які стояли перед військовими організаціями було сприяння
просвітній роботі в армії і на флоті. А форма організації складалася з ротних,
полкових, дивізійних і армійських комітетів і з'їздів різних рівнів [220,
с. 60]. У доповіді військової секції на Всеросійській нараді Рад робітничих і
солдатських депутатів наголошувалося, що військові комітети мали за мету
організацію культурно-просвітньої роботи, а також розвиток у солдатів
політичної самосвідомості та підготовка їх до виборів до Установчих зборів. У
той же час виборність командного складу, на чому наполягали найбільш
радикальні “демократи”, у військах ні в якому разі не припускалася [220,
с. 71–72].
У більш широкому плані регламентував діяльність військових організацій наказ
№ 213 Військового міністра від 16 квітня 1917 р. [220, с. 78–89]. Щодо
агітаційно-пропагандистської роботи в ньому зазначалося, що ротні комітети
“відають ротною бібліотекою-читальнею та випискою газет і інших видань
(безпосередньо або через полковий комітет) за рахунок ротних артільних сум і
пожертвувань, що збираються у ротах”, а також “влаштовують загальні співбесіди
і читання з метою культурної просвіти солдатів” [220, с. 81]. Щодо діяльності
полкових комітетів вказувалося, що вони могли підтримувати зв'язок за своїм
вибором з різними громадсько-політичними організаціями, в тому числі і з
радами депутатів різних рівнів, а також узгоджувати з політичними партіями
питання з відрядження в частини їх представників і розповсюдження друкованих
матеріалів для роз’яснення програм і порядку проведення виборів до Установчих
зборів. Крім того, полкові комітети мали забезпечувати роти різними друкованими
виданнями. А комітети армій ставили за мету сприяння культурній просвіті
солдатів, для ч
- Київ+380960830922