РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ПРАЦІ ВЧИТЕЛІВ ПОЧАТКОВИХ НАРОДНИХ ШКІЛ
2.1. Зміст підготовки вчителя народних шкіл в Україні
Народна школа потребувала великої кількості вчителів, але до 60-х років ХІХ ст. їхньою підготовкою майже ніхто не займався на державному рівні. Як згадує М. Бунаков, в учителі "набирали усіляких добровольців, іноді напівписьменних, з досить низьким розумовим і моральним рівнем" [25, с. 23]. Вчителювали у сільських школах дяки, діти священиків або ті, хто готувався ними стати, гімназисти чи семінаристи, які були відраховані з навчальних закладів через неуспішність чи погану поведінку, або ті, які через нестачу коштів достроково залишили навчання, а нерідко і відставні унтер-офіцери. Іноді кращі учні класу під керівництвом законовчителя навчали дітей грамоти [273, арк. 22].
"Положення про початкові народні училища" 1864 р. не вимагало від народного вчителя спеціальної освіти. Головними критеріями при призначенні на посаду були моральність і благонадійність, тобто відданість владі.
З кінця 60-х рр. створення вчительського корпусу народної школи стало важливим суспільним завданням. Першим питання про необхідність спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів порушив К. Ушинський, вважаючи створення вчительських семінарій одним з найважливіших суспільно-педагогічних завдань, оскільки нестача хороших, спеціально підготовлених до виконання своїх обов'язків учителів була "суттєвим недоліком" у справі народної освіти. У праці "Проект учительської семінарії" він писав, що "у наставниках, які призначаються для нижчих училищ і народних шкіл, важливі не тільки вміння викладати, але й характер, моральність і переконання, бо в класах малолітніх дітей і в народних школах більше впливає на учнів особистість учителя, ніж наука, яка викладається тут у найелементарніших основах" [200, с. 119].
На думку М. Корфа, тоді далеко не всі розуміли, що "підготовку вчителів треба вважати наріжним каменем всієї народної освіти" [93, с. 221]. Так, міністр освіти, а пізніше обер-прокурор Св. Синоду Д. Толстой вважав спеціальну підготовку вчителів для народних шкіл не тільки зайвою, але й небезпечною, вбачаючи природних учителів народних шкіл у духовенстві, особливо в кандидатах на священиків [173, с. 353-354]. У 1866 р. він провів рішення Синоду про введення до курсу духовних семінарій педагогіки й обов'язкових пробних уроків у недільних школах. Також він запровадив порядок, за якого випускники духовної семінарії не призначалися священиками відразу по її закінченні, а повинні були відпрацювати 2-3 роки вчителями початкової школи [98, с. 39].
М. Корф, як і К. Ушинський, вважав учительські семінарії одним із головних і надійних джерел постачання вчителів у народні школи. У 1869 р. в статті "Земские учительские семинарии" він запитує: "Чи можна будувати без фундаменту?.. Нарешті, в нас дійшли висновку, що там, де нема вчителів, і навчати нікому. Тепер ми вже не сперечаємося про те, чи потрібні нашим школам підготовлені викладачі; проте не вирішено ще питання, звідки їх брати: з духовних семінарій, де вихованців почали знайомити з прийомами навчання, чи зі спеціальних закладів, що їх відкриває уряд чи земства" [93, с. 221]. Він доходить висновку, що "не лише земці, але й світська та духовна влади усвідомлюють необхідність відкриття спеціальних закладів для підготовки вчителів і не вважають можливим замінити їх священиками, дяками та паламарями" [93, с. 227].
Перша вчительська семінарія була відкрита 22 жовтня 1869 р. у Києві. До 1871 р. у семінарії навчалися 2 роки, а потім, за клопотанням Київського учбового округу, МНО дозволило збільшити його до 3-х років. 1 серпня 1873 р. учительська семінарія була переведена в містечко Коростишів на Київщині, і з того часу вона відома як Коростишівська вчительська семінарія [155, с. 56].
Наприкінці квітня 1862 р. у Києві (спочатку в університеті Св. Володимира, а згодом у приміщенні першої гімназії) за підтримки попечителя Київського учбового округу М. Пирогова була відкрита педагогічна школа для підготовки народних учителів. Проект педагогічної школи було підготовлено інспектором казенних шкіл Київського учбового округу М. Туловим. Ще до заснування школи було визначено її мету - "свідоме затвердження майбутніх народних учителів у курсі народних училищ та засвоєнні ними кращих методів викладання", тому курс педагогічної школи розділявся на теоретичний і практичний [10, с. 29-30].
У педагогічній школі на громадських засадах працювали професор богослов'я Н. Фаворов, професор педагогіки С. Гогоцький, учителі Київських гімназій і кращі студенти університету Св. Володимира: М. Драгоманов, П. Лебединцев, Ф. Петрушевський, О. Писецький, І. Ростовцев, І. Слєпушкін, І. Сошенко, О. Худзінський, А. Юркевич [155, с. 55; 10, с. 28]. У школі навчалося 20, а пізніше - 40 осіб; термін навчання - 6 місяців (з травня по листопад). Практику слухачі школи проходили в Києво-Подільському парафіяльному училищі під керівництвом викладачів педагогічної школи, а згодом - у спеціально заснованому при школі початковому училищі [107, №4, с. 78-79].
Вільний від занять час відводився на ознайомлення з найважливішими подіями в історії Південно-Західної Русі та на вправляння в письмовому викладі думок. Для забезпечення реального й практичного характеру підготовки вчителів було визнано за необхідне надавати вихованцям знання з технічної хімії, сільського господарства й теоретичної педагогіки [10, с. 30].
Як приватна установа педагогічна школа залучила до своєї діяльності кращих педагогів Києва. І. Барсов відзначав, що, крім сумлінного виконання викладачами своїх обов'язків, школа відрізнялася "свободою педагогічної діяльності, яка не обмежувалася формальностями". Попечитель Київського учбового округу Ф. Вітте з розумінням ставився до діяльності школи [10, с. 31].
У 1863 р. професор університету М. Бекетов і вчитель першої гімназії М. Ладовський відкрили педагогічну школу в Харкові, де навча