РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ЗАСТАВИ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
2.1. Юридичне поняття "застава" в історичному розвитку і її законодавче регулювання
В загальному цивільному правовому значенні в сфері грошово-товарних відносин застава застосовується як спосіб забезпечення взятих зобов'язань заставодавцем (боржником) перед кредитором (заставодержателем) певним заставленим майном, причому так, що у випадку не виконання своїх зобов'язань, кредитор має право на задоволення із заставленого майна, в чийому фактичному розпорядженні воно б не перебувало. Історично, у більш вузькому значенні застава, як засіб забезпечення зобов'язання боржника нерухомими майном (маєтки, садиба, вотчина та ін.), за літературними джерелами відома з періоду існування обвинувальної форми судового процесу, коли судочинство ще не було розмежоване на цивільне і кримінальне, проводилось за общинними звичаями гласно в присутності публіки, а його безпосередні учасники (позивач і відповідач) усно викладали свої вимоги і докази, на основі яких суд вирішував спірну справу [160]. Суттєвою ознакою застави в ті часи був її вотчинський чи маєтково-садибний характер. Забезпечення зобов'язання заставодавця рухомим майном (худоба, знаряддя праці та ін.) називалась закладом, особливість якого полягала в тому, що заклад одержував кредитор. При виникненні у нього закладного права безпосередньо вступав у володіння закладеним майном, але без права користування ним. У випадку невиконання зобов'язання заставодавцем (боржником) закладні речі переходили у власність кредитора [12]. Право застави відрізнялось від закладу тим, що воно мало силу не тільки стосовно заставодавця (боржника), а й до всіх інших (навіть сторонніх) осіб, у володінні яких фактично перебувала застава на майно.
В історичному розвитку цивільного судочинства в країнах Європи розрізнялись три форми застави:
а) сутність застави полягала в передачі заставодавцем кредитору нерухомого майна з метою забезпечення виконання ним взятого зобов'язання;
б) заставлене майно з метою забезпечбння зобов'язання переходило не у власність кредитора, а лише у володіння та керування, замість відсотків, із обов'язком повернути це майно після виконання зобов'язання, тобто погашення боргу. Заставодержатель (кредитор) залишається при цьому виді застави отримувати прибутки від користування заставленим майном.
в) третя форма застави найбільш розповсюджена у римському праві у вигляді іпотеки, яка застосовувалась в побутово-господарських відносинах імператором Юстиніаном. Іпотекою називалась застава нерухомого майна (маєтки, земля, будівля та ін.), при якій заставлене майно залишалось у заставодавця (боржника), а заставодержатель (кредитор) набував права отримання за іпотечним зобов'язанням боргу при його невиконанні за рахунок прийняття застави. За іпотечним зобов'язанням заставодержатель (кредитор) мав право продати заставлене майно у випадку невиконання боржником (заставодавця) зобов'язання, але сам не міг його купити.
Також в пам'ятнику права Київської держави кінця ХІ початку ХІІ століття "Русская правда" крім застави майна було ще ряд статей обов'язкового права, наприклад ст. 49 (Про товар, даний на зберігання), ст.ст. 47,49 (Про позику і інші види зобов'язань), ст.ст. 50,51 (Про відсотки утримувані з зобов'язань), ст. 55 (Про борг, якою встановлено загальний порядок його стягнення). Зазначені та інші статті даного пам'ятника права вказують на те, що уже в цей період у Київській державі набули розвитку товарно-грошові відносини, а також, що крім застави майна розрізняють види позичок та відповідно визначають засоби забезпечення виконання існуючих видів зобов'язань [118].
У 1649 році царем Олексієм Михайловичем виданий, як зазначається в історичні літературі, перший в Росії друкований закон "Соборное уложение" [96] за своєю структурою і змістом цей закон був по суті зводом кримінального, цивільного і адміністративного права. В "Соборном уложении" значне місце займало описання існуючим в той період правовідносин різних прошарків міського та сільського населення та захисту поміщицьких і вотчинських прав, а також відповідальність за різні види правопорушень в тому числі побутових, сімейних, службових. В "Соборному уложении" визначались форми землеволодіння і користування, визначались види договорів і зобов'язань, в тому числі купівлі-продажу та закладу грошових та речових позичок, порядок їх укладення, права сторін і відповідальність сторін у випадку їх порушення. Наприклад, у розділі ХVІІ "О вотчинах" в ст. 28 передбачено, що у купчому чи закладному договорі записано, що за відчужену будівлю заплачені гроші у сумі вказаної продавцем або закладником, то ті люди, які викупали вотчину за тими купчими чи закладними повинні сплатити записану в них суму. По тим же купчим та закладним, якщо після продажу чи закладу прибудована додаткова будівля та у випадках її продажу та закладання повинна складатись нова купча чи закладне зобов'язання з врахуванням додаткового будівництва.
В ст. 203 передбачено можливість письмової поруки за них "людей добрих, яким можна вірити". При такій поруці боржник зобов'язується заплатити борг тим людям, які згідно з порукою задовольнили вимоги кредитора до нього. Поряд з цим в ст. 204 передбачили, що у випадках, коли за боржника поручителів немає і йому від боргу нічим відкупитись, то він сам віддається позивачу на продажу на торгу. Стосовно боржників дворян і дітей боярських за цією статтею "бити до тих пір, поки з боргом не розрахується" [55].
В ХVІІ ст. з'явилися перші укази про заставу. З встановленням застави кредитору переходило право володіння заставленим майном. В цей період в законодавстві ще не була визначена різниця між володінням і власністю. Тому застава носила характер відчуження, закладна угода і купча. З передачею кредитору заставленого майна він набував і права користування ним, кредитор міг навіть відчужувати заставлене майно. Призначення кредитору боргу і одержання б