РОЗДІЛ 2
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
2.1. Законодавство УРСР і СРСР про вищу освіту в УРСР: зміст, характерні риси та тенденції розвитку
Ідеї прямої залежності суспільного і державного розвитку від рівня освіти поколінь визначені у багатьох відомих діячів науки й культури України. Очевидним є розуміння того, що піклування держави про національні традиції освіти, духовне виховання та мову, якою ведеться навчання, має особливо значення та створює основу для повноцінного розвитку нації та її держави.
Вища школа, як частина духовного і культурного життя природно, не існує осторонь суспільно-політичного життя. В умовах СРСР, коли єдина політична сила перебрала на себе право визначати і спрямовувати розвиток суспільства, взаємовплив цих сфер був особливо неоднозначними. КПРС та її ідеологія, визнані конституційно як спрямовуючі сили, визначали перспективи розвитку суспільства і керували творчою діяльністю народу. Рішення пленумів КПРС стосовно вищої освіти оформлювали у спільних постановах з РМ СРСР або РМУ. А такі установи, як відділи ЦК КПУ науки і учбових закладів, пропаганди та агітації (їх структуру подано у Додатку Г) мали право контролю над органами управління галуззю (як МВССОУ). А у 1969-1990 рр. у МВССОУ діяло управління з викладання суспільних наук, при наявності сектора суспільних наук у ЦК КПУ. Ці підрозділи займались підготовкою викладачів і науковою роботою з науками марксистсько-ленінського циклу67.
Законодавчі підвалини вищої освіти були закріплені у ст. 101 Конституції УРСР від 1937 р. та у ст. 45 такої від 1978 р. У Конституції від 1978 р. закріпили право громадян на вищу освіту, її безоплатність, державні стипендії та пільги студентам. У Конституції від 1937 р. цих положень не було, хоча фактично це було втілено у життя. У той час, як у редакції 1978 р. особливо зазначалось про поточні потреби (розвиток заочної, вечірньої вищої освіти), закріплення і гарантування дійсних суспільної потреб (навчання рідною мовою) - не було у жодному з двох документів. З 1978 р. ввели можливість навчатись рідною мовою, проте лише у школі68. Але відсутність спеціальних законів і підзаконних актів відображає умовність цього положення. Отже, не має підстав казати про те, що у СРСР на перший план були висунуті суспільні пріоритети розвитку вищої освіти.
Тривалий період в на теренах УРСР діяв Закон СРСР від 24 грудня 1958 р. "Про зміцнення зв'язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти"69. Ним також не була встановлена мова навчання, а лише рідна населенню на теренах СРСР. Дослідники закону зазначали, що при формальному дозволі навчатись рідною мовою і вилученні пункту № 19, вплив російської мови посилився70. Саме цей пункт, з проекту закону Генерального секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, мав перевести на російську мову і всі вузи71. Інші статті визначили пріоритет заочної та вечірньої форм навчання. Наголос на тому, що вища освіта має ширитись пропорційно бажанням та у вільний від праці час заперечувало увагу саме до знань. Особливістю цього закону стало те, що він встановив конкретний термін, за який, на думку його авторів, мали перебудувати систему вищої та середньої спеціальної освіти, так, щоби щорічна кількість випускників вузів неухильно зростала відповідно до прорахованих потреб у них. Це мало відбутись за 3-6 років (з 1959-1960 н/р)72.
Охарактеризований закон мав довгострокові наслідки: він значно посилив процес розчинення республіканської освіти у союзній системі і заклав невідповідні реальним потребам, які логічно могли змінюватись, темпи зростання показників вищої освіти, що значно вплинуло на її подальший розвиток. І хоча цей закон мав, так би мовити, суто прикладне значення - завдання збільшити показники, у той самий час, він був значно декларативним. Це полягає у тому, що 3 вересня 1966 р. його зміст було фактично замінено постановою ЦК КПРС і РМ СРСР "Про заходи покращення підготовки фахівців та вдосконалення керівництва вищою та середньою спеціальною освітою в державі"73, яка була наслідком практичного застосування нового рішення КПРС з розбудови радянського суспільства. Тут містилась критика попередніх заходів і кардинально протилежний зміст, який надав пріоритет навчанню студентів на стаціонарі. Як було передбачено "Основами законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту", 1 жовтня 1974 р. видали український варіант закону (Розд. 8 "Вища освіта")74. Новий закон, на відміну від попереднього, не встановив конкретних цілей. У ньому було зазначено про зв'язок навчання з комуністичним вихованням, а серед головних задач вищої освіти, окрім фаху, стало надання практичних навичок і знань з організації масово-політичної та виховної роботи (ст. 57).
Постанови ЦК КПРС і РМ СРСР, саме як засоби практичного застосування політичних рішень КПРС, також є частиною законодавства про вищу освіту. Зокрема, згадана вище постанова від 3 вересня 1966 р. встановила нові численні засади розвитку галузі у багатьох напрямках. У преамбулі постанови визначалось, що вона допоможе подолати як недоліки попереднього планування та управління, так і збільшити результати вищої освіти надалі. Фактично виконання цих положень повернуло і посилило централізоване управління вищою освітою УРСР на користь союзних органів, якого вона була дещо позбавлена у 1958 р. із створенням МВССОУ75. Аналіз подій, пов'язаних з впровадженням цього документу, можна розглядати як остаточне згортання "відлиги" у вищій освіті. Так, за п. 4 МВССОУ мало передати кілька великих вузів у союзне управління, а п. 6 передав головний контроль над всіма вузами саме до центру СРСР. Зокрема, Міністерству охорони здоров'я СРСР із українського відомства передали Кримський і Харківський медичні інститути76. Планування потреб республіки у фахівцях стало функцією Держплану СРСР, а МВССОУ та інші міністерства, що мали вузи у підпорядкуванні, відтоді лише створювали проектні документи77. МВССО СРСР отримало і право затверджував призначення керівників