РОЗДІЛ 2
ВСЕЛЕНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я У 20-х рр. ХХ ст.: ОЗНАКИ МОДЕРНІЗАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ
Вселенське православ’я у 20-х рр. ХХ ст. опинилося в умовах бурхливого
суспільно-політичного розвитку, який переживали народи Європи і Америки. Як
наслідок, традиційно консервативний інститут Вселенського православ’я зазнав
змін, що вплинуло на структуру всіх православних церков. Головними ознаками
модернізаційного процесу в православному світі слід вважати появу нових
автокефальних церков, які розпочали боротьбу за своє визнання, поширення
православної діаспори і процеси її інституалізації, спроби церковного
реформування.
2.1. Структурні трансформації православ’я
Перипетії Першої світової війни, греко-турецького протистояння, червоного
терору в межах колишньої Російської імперії, трудова еміграція попередніх
десятиліть спричинили масовий виїзд православних громадян зі свого звичного
релігійного середовища до Америки та Європи. Зберігаючи конфесійну вірність,
православні об’єднувалися в певні церковні утворення на чужині. Таким чином,
поступово, упродовж кінця ХІХ ? 20-х рр. ХХ ст., відбувалося формування
православної діаспори. Характеризуючи процеси масового виїзду представників
православних народів за кордон на початку ХХ ст., О.Саган наголошує, що у
православ’ї відбувся перехід від локальних ареалів до географічного
універсалізму [257, с. 41]. Таким чином, Східна церква перестала бути лише
«Східною», оскільки православні спільноти з’явилися на різних континентах.
Зауважимо, що наукове трактування терміну «діаспора» як «…частини певної
етнічної спільноти (народу), який постійно проживає поза межами історичної
батьківщини в іноетнічному чи інонаціональному середовищі на правах або зі
статусом національно-культурної меншини [288, с. 398]», для нашого дослідження
є занадто поверховим.
Організаційне оформлення православної діаспори на канонічній основі спричинило
проблему юрисдикційної підпорядкованості нових церковних інституцій. За таких
умов, спираючись на 28 пр. ІV Вселенського Собору, яке надавало право
Константинопольським патріархам приймати під свою юрисдикцію варварські народи,
Вселенський патріарх Мелетій ІV розпочав процес підпорядкування православної
діаспори. При патріархові Григорії VІІ було утворено Центрально-Європейський,
Великобританський, Західно-Європейський екзархати та окремі єпархії [257, с.
294].
Схожі процеси охоплювали й Північну Америку з численними православними
громадами українців, росіян та ін. народів. Зокрема, Українська
Греко-Православна церква в Америці та Канаді впродовж 1915?1918 рр. увійшла в
підпорядкування митрополита Антіохійської церкви Германоса [221, с. 93]. Але в
середовищі українського духовенства знайшлися прихильники церковних реформ, які
висловили вимогу до адміністратора УПЦ в США Миколи Копачука про визнання
митрополита Василя Липківського і підпорядкування церкви Києву. На зборах
Церковно-народної ради, у роботі якої брали участь 11 священиків і 9 мирян,
прихильники церковного оновлення здобули перемогу й усунули адміністратора.
Аналогічний процес відбувся в Канаді, де теж гору взяли прихильники УАПЦ [256,
с. 399]. Приїзд до Америки в 1924 р. архієпископа Івана Теодоровича
організаційно зміцнив український церковний рух, надавши йому реформаційних
імпульсів [221, с. 93]. Прикметно, що поява на Американському континенті
владики, підпорядкованого Києву, встановлювала юрисдикційний міст між
українською православною діаспорою і церквою на батьківщині, наслідком чого
став перехід багатьох українських греко-католицьких парафій у підпорядкування
архієпископа Івана [221, с. 94].
Конфлікти, пов’язані з церковним оновленням і різним баченням юрисдикції,
спіткали і Архієпархію РПЦ у Північній Америці. Головна боротьба в цій церкві
розгорілася між митрополитом Платоном (Рождественським), який представляв
консервативне крило духовенства, висуванцем обновленців митрополитом Іваном
(Кедровським) і єпископом Адамом (Филиповським). Внаслідок судових процесів
1923?1926 рр. переможцем вдалося вийти обновленському ієрарху, хоч заволодіти
всіма парафіями Архієпархії він не зміг, і боротьба тривала далі [393, с. 8?9].
Таким чином, у частині російської діаспори в Америці теж відбулася перемога
реформаційних сил, і було збережено зв’язок із Москвою. Але наявність серед
обновленців Архиєпархії більшості етнічних українців викликала переорієнтацію
останніх на обновленські структури в УСРР. З проголошенням в Україні
автокефалії УПАСЦ у 1925 р. цей процес пожвавився. Ініціативна група, очолювана
священиком М.Копачуком, за згодою митрополита Івана (Кедровського) звернулася
до Всеукраїнського Синоду, висловивши бажання приєднатися до УПАСЦ [402, с. 9].
Зацікавленість обновленців у цьому полягала в намаганні зберегти, принаймні,
опосередкований вплив в Америці, особливо після появи там ієрарха УАПЦ.
Відповідно, вже в 1926 р. Священний Синод Всеукраїнської церкви у відповіді
митрополиту Івану (Кедровському) пообіцяв порушити питання перепідпорядкування
Північно-Американської Архієпархії своїй юрисдикції перед Всеросійським
Синодом. Митрополит Іван (Кедровський) того ж року звертався до Синоду з
проханням прислати до Америки українського єпископа [306, с. 9]. Таким чином,
українська православна діаспора в Америці, підтримуючи контакти з батьківщиною,
теж зазнала динамічних реформаційних процесів, що доводить закономірність
поступальних вимог церковного оновлення та охоплення ними всіх православних
спільнот.
У 1921 р. розгорівся конфлікт у середовищі російської православної діаспори в
Європі між митрополитами Антоніє
- Київ+380960830922