РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЧИННИК У РЕФОРМУВАННІ УНІВЕРСИТЕТІВ НА ШПАЛЬТАХ ПУБЛІЦИСТИКИ 1920-Х - ПОЧАТКУ 1930-Х РОКІВ
2. 1. Погляд на університетську автономію як на головну перешкоду на шляху до радянського вузу
Однією зі складових успішного розвитку університетського організму довгий час вважалася його автономія, під якою розуміли самоорганізацію внутрішнього університетського життя. Університетські вчені завжди пишалися наданим їм правом самоврядування і вбачали в ньому фундаментальний принцип функціонування класичного університету. У дореволюційний період вони всіляко захищали це право від будь-яких обмежень з боку держави.
Звичайно, коли говорили про автономію, мова не йшла про ототожнення її із цілковитою ізольованістю від впливу держави і суспільства. Бо це принципово неможливо. Абстрактно, - це була умовна угода між університетом, державою та суспільством, яка, враховуючи важливість функціональних завдань, що мають вирішувати університети в державі та суспільстві, надавала університетам для найкращого розв'язання цих завдань певну автономію, самоврядування. Автономія університетів у розумінні більшості університетської професури виявлялася в правах ради, виборності як керівництва, так і самих професорів, правах самостійно вирішувати навчальні та наукові справи.
Проблема автономії університетів настільки хвилювала інтелігенцію, що досить часто ставала приводом полеміки між її різними угрупованнями. Обговорення проекту чи змін до університетського статуту, який символізував це право на самоврядування, ставало нагодою для обговорення університетського життя взагалі, часто для нищівної критики уряду за його політику відносно університетів. Видатний російський письменник, член-кореспондент Петербурзької академії наук І. О. Гончаров, відносив університетське питання до "найважливіших питань російського життя". "Це - писав він, - загальне питання, за тим значенням, яке має в нас університетська освіта" [59, с. 98].
Проблема університетської автономії, розширення університетських свобод спочатку в публіцистиці, а з часом і в історіографії, виступала під назвою - "університетське питання". Ця проблема неодноразово ставала предметом досліджень істориків. Серед найбільш ґрунтовних праць слід назвати монографії А. Є. Іванова [122], Ш. Х. Чанбарисова [425], Г. І. Щетиніної [442], Р. Г. Еймонтової [443], та ін.
Однак на тлі досить пильної уваги вчених до дослідження університетських статутів дореволюційного часу, особливості введення й змістовний аналіз нового радянського положення, яке регулювало діяльність українських вузів нового зразку, створених на базі колишніх університетів, залишаються не досить з'ясованими й сьогодні. Практично відсутнє в історіографії і висвітлення позиції академічної частини інтелігенції щодо радикального вирішення "найважливішого" (в розумінні дореволюційної професури) питання університетського життя. Втім, саме дослідження проблеми "ліквідації" університетської автономії найближче підводить нас до з'ясування власне причин "ліквідації" університетів. Окрім того, аналіз змісту нового положення, яким керувалися у своїй діяльності Інститути народної освіти (фактично колишні університети), дозволяє краще зрозуміти суть тих перетворень, які почала впроваджувати нова влада.
Постановою Наркомосу від 11 березня 1919 р. "Про організацію управління вищими учбовими закладами" [289], нанівець руйнувалися принципи університетського самоврядування. Посада виборного раніше ректора ліквідувалася, а всі важелі керівництва університетом зосереджувалися в руках так званого "комісара", якого безпосередньо призначав Народний комісаріат освіти. Пізніше, зі створенням Інститутів народної освіти, ці правила набули детальнішого законодавчого і статутного оформлення. "Тимчасове положення про вищі учбові заклади УРСР" [49], прийняте у 1922 р., на довгі роки стало тим документом, який нічим не нагадував колишні університетські статути. Проте саме він визначав нові принципи роботи вищої школи України - школи радянського зразка.
До революції більшовики в цілому підтримували вимогу університетів самим влаштовувати своє внутрішнє життя, хоч і не вважали університетську автономію принциповим питанням. Наприклад, сам В. І. Ленін стверджував, що ""професорське самоврядування" виступало як мізерна, неістотна поступка "поліцейського, нагаєчного уряду"" [183, с. 377]. Відповідно, виникає запитання: що ж змусило більшовиків кардинально змінити свої погляди на проблему університетського самоврядування? Як зазначалося вище, в історіографії відсутні науково обґрунтовані думки з приводу ліквідації університетської автономії. Значною мірою ті оцінки, що зустрічаються в радянській літературі, визначаються абсолютизованим класовим підходом та істотними ідеологічними обмеженнями.
Ось, наприклад, одна з типових оцінок радянської історіографії: "На шляху будівництва нової вищої школи, - відзначала А. М. Мельниченко, - серйозною перешкодою виступала автономія вузів, помножена на антирадянські настрої реакційної професури. Вимога автономії була традиційно прогресивною в дореволюційній Росії, вона передбачала захист вишів* від свавілля жандармсько-бюрократичної машини. Однак після перемоги Великого Жовтня ця вимога стала у свого роду прапором контрреволюції, у першу чергу, кадетської професури, вона мала реакційний характер" [219, с. 123] Але навіть такі оцінки є досить нечисленними. Майже відсутні міркування з цього приводу і в сучасній науковій літературі.
Усе це змушує звернутися до аналізу аргументів безпосередніх втілювачів зазначених заходів, що мали своїм результатом створення, як казали тоді, "нової системи управління" [див. 286].
Вже під час революції, ще до "ліквідації" університетів, доволі розхожою, зі слів Я. Ряппо, у керівних колах стає думка про реакційний характер вимоги автономії [337, с. 10]. На початку 1920-х років утверджується погляд, що до революції автономія необхідна була лише для захисту від "поліцейського свавілля самодержавного лад
- Київ+380960830922