РОЗДІЛ 2
Депортаційна політика як засіб встановлення та функціонування радянської влади в західних областях України (1939-1941 рр.)
2.1. Механізми розгортання депортаційної політики
Початок нового етапу суспільно-політичного розвитку західноукраїнських земель був пов'язаний із підписанням радянсько-германського пакту Ріббентропа-Молотова, нападом Німеччини на Польщу і вступом військ Радянського Союзу на східні території довоєнної Польської держави. Відповідно до міждержавних радянсько-німецьких домовленостей СРСР зайняв територію близько 200 тис. кв. км, на якій проживало майже 13,2 млн. чол., у т.ч.: 5,3 млн. поляків (40,2%), 4,5 млн. українців (34,1%), 1,9 млн. білорусів (14,4%), 1,1 млн. євреїв (8,3%), 134 тис. росіян (1%), 89 тис. німців (0,67%), 84 тис. литовців (0,64%) і 35 тис. чехів (0,27%) [139, с. 139].
Нова більшовицька влада почала спішно оформляти статус легітимного приєднання західноукраїнських земель, формувати відповідні державно-політичні та територіальні інституції. Організація влади на приєднаній території здійснювалася на засадах Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р. Однак закладені в них прогресивні норми ніяк не впливали на політичний режим, який приховувався за оболонкою радянської влади. Творення суб'єктів влади за більшовицьким сценарієм було доручено комуністичною партією політорганам Червоної армії. Керівний склад ЦК КП(б)У на чолі з М. Хрущовим в цей час постійно перебував у Західній Україні, і всі рішення, що стосувалися організації тут нового життя, готувалися винятково його апаратом. Найважливіші ухвали, в тому числі й призначення перших осіб, погоджувалися з ЦК ВКП(б) [28, с. 13]. У другій половині вересня 1939 р. відділ кадрів ЦК КП(б)У щоденно відряджав для роботи в Галичині і на Волині все нові і нові контингенти працівників, перевірених у практиці комуністичного будівництва.
Представницька влада радянських органів будувалася цілком гласно, з використанням місцевих кадрів. Революційні комітети, які призначалися силовими структурами, що заполонили весь край, запроваджували тимчасові управління в центрах воєводств та повітів. Тимчасові управління утворювали селянські комітети. Тимчасові органи влади і управління на західноукраїнських землях стали винятково політичними органами, зорієнтованими на утвердження у регіоні нової влади та державності. З цією метою Львівське тимчасове управління звернулося до населення із закликом влаштувати вибори до Українських Народних Зборів.
22 жовтня відбулися вибори до Народних зборів Західної України. 27 жовтня Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з УРСР. У відповідності з законами Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 р. і Верховної Ради УРСР від 15 листопада Західна Україна стала інтегральною складовою частиною Радянської України. Приєднані території утворили західні області УРСР: Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську. У новостворених західних областях УРСР розпочалися зміни, які мали на меті "зрівняти" устрій на цих територіях із політичним і соціально-економічним ладом тодішнього СРСР, здійснивши їх всеохоплюючу інтеграцію. Визначаючи суть радянської політики стосовно Польщі Й. Сталін у розмові з генеральним секретарем Комінтерну Г. Дімитровим 7 вересня 1939 р. заявив, що ліквідація Польщі означає, що однією буржуазною державою стане менше, а соціалістична система буде поширена на нові території й населення [65, с. 11].
Тоталітарний політичний режим у регіоні було представлено компартійними комітетами та карально-репресивними органами. На відміну від представницьких органів влади, вони створювалися без зайвої гласності, швидко і непомітно. Згідно постанови ЦК ВКП(б) "Про створення комуністичних організацій в Західній Україні і Західній Білорусії" [28, с. 15] розпочався процес комунізації регіону, який підсилювався спрямуванням у новостворені області для виконання відповідальної роботи тисяч комуністів і комсомольців.
Цілком таємна директива Л. Берії від 15 вересня 1939 р. чітко регламентувала дії чекістсько-оперативних груп НКВС, які відразу за частинами Червоної армії вступали на анексовані території. Серед інших напрямків роботи директива містила наказ негайно розпочати арешти поліцейських, жандармів, працівників розвідки і контррозвідки, службовців, представників владних структур та політичних і економічних еліт, розвивати агентурну мережу [22, с. 23-24].
Порядок формування органів НКВС на місцях було визначено наказами наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії від 6 листопада 1939 р. "Про організацію органів НКВС Західної України" та "Про організацію територіальної і залізничної міліції Західної України та укомплектування її кадрами" [45, с. 119]. Документами передбачалося створення управлінь НКВС для Львівської, Луцької, Станіславської і Тернопільської областей. Загалом їм підпорядковувалося 56 повітових відділів НКВС (по 10 - 16 в кожній області). Із формуванням нового адміністративного поділу 13 грудня 1939 р. НКВС прийнято рішення про створення управлінь також для двох нових областей - Дрогобицької (йому підпорядковано 10 повітових відділів) і Рівненської (5 повітових відділів). НКВС надавало великого значення підбору фахівців для роботи в репресивних органах новоприєднаних територій. Перший їх персональний склад комплектувався з працівників, яких відомство внутрішніх справ направило сюди із початком дій Червоної армії (726 осіб) [180, с. 13].
Організація органів НКВС у західних областях України здійснювалася шляхом механічного перенесення всіх структурних підрозділів радянського репресивного апарату. Їх внутрішня структура була ідентичною до функціонуючих в СРСР, де репресивні органи діяли на засадах жорсткої централізації, винятково наказовими методами, за підтримки військових формувань, проникаючи у всі сфери суспільного життя. На органи НКВС покладалося важливе завдання утвердження на нових землях радянської влади, тоталітарної системи, поборювання будь-якого опору комуні
- Київ+380960830922