Ви є тут

Художнє виховання як чинник формування чуттєвої культури

Автор: 
Загарницька Ірина Іванівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2007
Артикул:
0407U002539
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
Чуттєва культура в структурі духовного світу сучасної студентської молоді
2.1.Духовність сучасного українського студентства: стан розвитку та особливості прояву в нових соціокультурних умовах

Теоретичне осмислення сутнісного змісту феномену духовності досить складне і неоднозначне. Ця проблема протягом всієї людської історії привертала увагу наукової спільноти і навіть була віднесена до "вічних" питань буття людини у світі. Ще давні філософи стверджували, що вирішення багатьох життєво важливих для особистості питань (мета і сенс життя) неможливе без осмислення даного феномену.
Наприклад, у розумінні Сходу духовність орієнтує людину на зміну самої себе та збереження гармонії навколишнього світу. Філософи античності (Платон, Демокрит, Арістотель), німецька класична філософія (Г.Гегель), російська релігійна філософія (B.Соловйов, М.Бердяєв), екзистенціальна філософія (М.Бубер, К.Ясперс) вважають її гармонійним поєднанням пізнавального, морального та естетичного, вираженого через істину, добро і красу.
У вченні Платона духовність уособлює прагнення до ідеалу, рух сходами еволюції. Подальший розвиток людства приведе, на думку філософа, до пізнання душі, до розуміння істинного значення гармонії, краси, доброчинності, досконалості. Платон стверджував, що незалучена до духовності особистість не знайде власної сутності, не виконає свого призначення, а отже, втратить право називатися людиною.
Здатність душі виявлятися в багатьох формах і охоплювати все поле людської життєдіяльності підкреслював свого часу І.Кант. Саме він вивів поняття душі за межі досвіду, започаткувавши використання терміну "душа" для позначення внутрішнього світу людини.
Деякі мислителі співвідносили поняття духовність насамперед із релігійною вірою, що, на їхню думку, спрямовує людину до моральності та краси. В їх роботах духовність пов'язувалася із сенсом життя, самопожертвою, творчістю, любов'ю, турботою про інших. Проблема духовності є ключовим моментом "філософії всеєдності" B.Соловйова та М.Бердяєва, реалістичної філософії С.Франка. Розуміючи його як внутрішню енергетичну силу людини, мислителі шукали витоки духовності в абсолютному дусі, втіленому у людині, в Богові, який наділив людину цим даром. На їх думку, духовність виявляється у ставленні особистості до світу, через її світогляд, переконання, вірування, вираженням яких є істина, добро, краса. М.Бердяєв трактує духовність як специфічну якість людини, що характеризує мотивацію її поведінки, а також потребу в пізнанні світу, самопізнанні, пошуці сенсу життя та свого призначення. Для філософа головним атрибутом духовності є свобода, що єднає людське та божественне і виявляється в творенні не лише об'єктів культури, а й власного життя.
У філософських системах ХХ ст. проблема духовності людини була однією з основних. Це, насамперед, концепції екзистенціалізму, персоналізму, філософської антропології, низки інших напрямів і вчень. У контексті їхніх міркувань духовне виступає як сутність людського буття, як інтегральна категорія, що виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчу та морально-аксіологічну активність людини. Перебороти свою відчуженість, забезпечити власне духовне зростання особистість може через пізнання себе, через осмислення сенсу власного існування.
В українській філософії дослідження проблеми духовності починається з філософсько-теософського кордоцентризму Г.Сковороди і філософсько-наукового кордоцентризму П.Юркевича, які були провісниками релігійно-філософського ренесансу в Росії початку ХХ ст. Г.Сковорода писав, що людина народжується двічі - фізично й духовно, і саме духовне народження є істинним. Зародки духовності людини, на думку філософа, існують в її серці від народження. [229, с.14-15] В роботах Г.Сковороди, М.Гоголя, П.Куліша, І.Франка, П.Юркевича сфера розуму далеко не вичерпує духовного життя. В основу покладено "ідею серця" як такого центру внутрішнього світу людини, котрий визначає її індивідуальність.
В 90-ті роки ХХ ст. дослідження зазначеної проблеми відбувалося за такими основними напрямками:
* релігієзнавчим, предметом якого є духовність, витлумачена богословськи, як досконалість віри в надприродні сили (А.Колодний, Б.Лобовик, Л.Филипович, Л.Чекаль, А.Черній та ін.);
* культурологічним, в контексті якого духовність постає як спосіб самобудови особи в межах культурного світу через самовизначення і самоспрямування, що передбачає не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання (Є.Бистрицький, А.Бичко, С.Кримський, А.Приятельчук та ін.);
* філософсько-соціологічним, де духовність розглядається як багатомірний соціально-історичний феномен, специфічність виявів якого зумовлена своєрідністю всесвітньої історії як поліцентричного утворення (І.Бойченко, М.Михальченко, В.Табачковський та ін.).
Сучасна українська філософія окреслює обрії духовності через екзистенціали "віра, надія, любов" (В.Шинкарук, С.Кримський), подає розуміння духовності як онтологічного стрижня людини. Значний внесок у розробку проблеми духовності в контексті зміни ціннісних орієнтирів та трансформації сучасної культурно-історичної парадигми внесли такі дослідники, як В.Андрущенко, В.Баранівський, М.Бахтін, І.Бех, Л.Буєва, П.Єршов, О.Зеліченко, І.Зязюн, В.Кремень, В.Лекторський, О.Олексюк, Г.Платонов, П.Симонов, О.Сухомлинська, Ж.Юзвак та ін. В працях даних дослідників наголошується, що цей феномен невід'ємно пов'язаний із сутнісним самовизначенням індивідуальності. І цей шлях інтерпретовано ними як пошук істини, добра, краси та інших вищих цінностей. Дослідники відмічають ряд особливостей духовності: духовність людини як суб'єктивний світ, як ідеальність, як форма людської самосвідомості, самоідентифікації, як форма інтеріоризації (внутрішнього освоєння) соціального досвіду, детермінаційно-імперативний компонент людського буття тощо. Духовність охоплює весь зміст інтелектуально-мислительної, чуттєво-емоційної та вольової діяльності людини, весь складний комплек