Закриття кримінальних справ з нереабілітуючих підстав

РОЗДІЛ 2
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРИЙНЯТТЯ СЛІДЧИМ РІШЕННЯ ПРО ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНИХ
СПРАВ АБО ПРО НАПРАВЛЕННЯ ЇХ ДО СУДУ ДЛЯ ВИРІШЕННЯ ПИТАННЯ ПРО ЗАКРИТТЯ
ПРОВАДЖЕННЯ ЗА НЕРЕАБІЛІТУЮЧИМИ ПІДСТАВАМИ
2.1. Процесуальний порядок прийняття слідчим рішення про закриття кримінальних
справ або про направлення їх до суду для вирішення питання про звільнення
обвинуваченого від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими
підставами, передбаченими ст. 6 КПК України
Беручи до уваги те, що темою нашого дисертаційного дослідження є закриття
кримінальних справ з нереабілітуючих підстав, логічним буде розпочати
спеціальне дослідження саме з підстав, передбачених ст. 6 КПК України.
2.1.1. Перш ніж перейти до дослідження нереабілітуючої підстави, передбаченої
п. 4 ст. 6 КПК України зазначимо наступне. Теорія кримінального судочинства
передбачає дві групи підстав для закриття кримінальних справ: суб’єктивні та
обов’язкові. До першої відносяться ті випадки, коли особа чи орган, які ведуть
процес, на свій розсуд, але керуючись законом, вирішують питання про можливість
або неможливість закриття кримінальної справи (наприклад, внаслідок зміни
обстановки (ст. 7 КПК України), примирення обвинуваченого, підсудного з
потерпілим (ст. 8 КПК України), передачі особи на поруки (ст. 10 КПК України)
та ін.). Обов’язковість закриття кримінальної справи для слідчого та інших
осіб, які ведуть кримінальний процес, прямо визначена у ч. 1 ст. 6 КПК України.
Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК України порушена кримінальна справа
підлягає закриттю внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування
покарання за вчинене діяння, а також у зв’язку з помилуванням окремих осіб.
Між іншим, залишається спірним питання про правову природу амністії та
помилування. Деякі автори відносять зазначені інститути до галузі державного
права. Так, наприклад, В.В. Скибитський відзначає, що амністія і помилування є
специфічними актами органів державної влади зі спеціальних питань і тому
повинні вивчатися відповідно державним правом [220, с. 66].
У свою чергу, Н.А. Бєляєв небезпідставно констатує, що, виходячи з компетенції
органів, які приймають дані акти, порядку їх прийняття і т.д., амністія та
помилування є предметом регулювання державного права, але як юридичні підстави
звільнення від кримінальної відповідальності і покарання вони, безумовно,
охоплюються сферою регулювання кримінального права. Отже, такі питання, як
правова природа, матеріальні та формальні підстави, межі застосування
інститутів помилування та амністії і т.д., не можуть бути вирішені поза межами
кримінально-правової науки. Звичайно, найпростіше – адресувати всі проблеми,
пов’язані з амністією, державознавцям, але чи зможуть вони їх вирішити, не
займаючись на відповідному рівні таким феноменом, як злочинність [25, с. 424]
?
Слід зазначити, що чинне кримінально-процесуальне законодавство, а також проект
КПК України, не містять у собі тлумачення термінів “амністія” та “помилування”.
Амністія (від грец. аmnёstia – прощення; англ. amnesty; фр. аmnistie; нім.
аmnestie; ісп. amnistia) – акт найвищого органу державної влади, що звільняє
повністю або частково від відбування покарання осіб, засуджених за вчинені
злочини, скорочує їм строк покарання або замінює призначене судом покарання
іншим, більш м’якшим. Вона може передбачати зняття судимості, а також
припинення кримінального переслідування, закриття кримінальної справи [75, с.
36; 232, с. 30].
Перші згадки про амністію відносяться до часів древньої Греції. Так,
К.Г. Федоров у своєму дослідженні з історії держави і права закордонних країн
відзначає, що ще в період рабовласницької демократії в Афінах амністії
(прощенню) підлягали цілі групи злочинців [245, с. 31].
Аналізуючи розвиток інституту амністії, І.Л. Маргулова констатує: із древніх
часів амністія за своєю сутністю належала до надзвичайних заходів, за допомогою
яких заради вищих розумінь гуманності та політики припинялася чинність закону,
спрямованого на розвиток правовідносин, що виникають між державою і
правопорушником. Вважалося, що амністія має переважне значення для злочинів
політичного характеру. Як правило, амністія застосовувалася після політичних
переворотів щодо “повалених” супротивників [134, с. 7].
В епоху існування царської Росії у літературі відзначалося, що діяння,
провадження стосовно якого закривається відповідно до п. 4 ст. 16 СКС, за
Найвищим указом чи загальним милостивим маніфестом, який дає прощення, втрачає
свій злочинний характер та визнається таким, якого не було взагалі [92, с.
341]. А.Я. Дубинський констатує, що прийняття акту амністії залежить від
криміногенної ситуації в країні та можливості прояву гуманізму у даний
конкретний час [68, с. 68].
Не безспірною є точка зору О.Ю. Кукушкіної про те, що у існуючій сучасній
криміногенній обстановці амністія не виправдує себе як засіб відновлення
соціальної справедливості, не створює необхідного виховного і попереджувального
впливу. Навпаки, за її думкою, держава створює умови для активізації
несприятливих кримінологічних процесів. Амністія перетворюється в традиційне
потурання злочинцям і є стимулом для вчинення ними нових злочинів [120, с. 30].
Дійсно, в складних економічних умовах та із-за постійного недофінансовування,
заклади виконання покарань не в змозі забезпечити належні умови утримання
засуджених. Вирішення цього питання шляхом застосування акту амністії може
спотворювати її сутність. Таким чином, вона перетворюється в потурання для
злочинців, що може викликати у населення недовіру до правоохоронних органів та
здатність держави проти