Ви є тут

Філософія "героїчної особистості" в художній літературі ХХ століття

Автор: 
Іщук Алла Анатоліївна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2007
Артикул:
0407U002748
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
Філософія “героїчної особистості” в художній літературі першої половини ХХ
століття
ХХ століття увірвалося в історію бурхливими суспільними процесами, культурними
зрушеннями, світоглядними революціями. Цінність художньої літератури полягає у
її здатності відображати не лише окремо взяту людину, а й настрої та ідеї, які
панують у соціумі. Тим самим література налаштовує людину на певне світобачення
та сприйняття світу і себе, на нове місце людини у структурі суспільних
відносин, на нову картину світу. Лише література надає можливість побачити
складну сутність життя та особистості як синтетичних взаємодіючих утворень.
Література ХХ століття була породжена періодом між 1880-ми роками ХІХ століття
та першими десятиріччями ХХ століття – так званий період “кінця століття” або
“зламу століть”. Саме тогочасні течії і напрямки і викликали до життя якісно
новий спосіб відображення світу, а саме модернізм.
Нове мистецтво затверджувало свої закони, змінювало погляди на життя, нарешті,
пропонувало нову людину. Саме в цьому і належить розібратися. Мабуть немає в
історії літературного розвитку більш незрозумілої, загадкової та суперечливої
епохи, ніж модернізм. Це явище вивчалося науковцями всіх країн світу, але ще й
досі немає єдиної точки зору, єдиного погляду, що говорило б про доведеність
усіх теорій. Але концепції модернізму, з якою б погодилась більшість
дослідників і яка б свідчила про осмисленість та завершеність цього явища, як
це не парадоксально, не існує. Можна відзначити, що кожний дослідник, який
вивчає цю проблему, висуває свою концепцію. Отже, скільки науковців – стільки й
поглядів. Не існує навіть визначення, яке б задовольняло усіх і не викликало
питань. Модерністське мистецтво привернуло увагу до людини, до її
індивідуальності та винятковості, а тому кожен має право розуміти сутність
цього явища по-своєму, і саме це є цінним – індивідуальна думка. Звичайно, цю
думку ще потрібно й відстояти. Різні погляди на трактування модернізму
співіснували довгий час із повним його запереченням. Адже у вітчизняній
критичній літературі радянського періоду ми повсякчас зустрічаємо думку про те,
що немає ніякого модернізму як виду мистецтва, а є лише спроби перекручування і
спотворення реальності, які відображалися у творах, “в яких зникає світ
реальності”, які породжують порожнечу, що заповнюється “безтілесними символами”
та “потворними арабесками зруйнованої думки” [107, с. 8]. Навмисне
підкреслювалося, що породити такий “жах” могла “тільки “хвора епоха”, тільки
вимираючий клас, тільки галюцинуюче мистецтво”. Яких ярликів тільки не вішали
на модернізм: мистецтво абсурду, безглуздя, антилюдяне, антисоціальне
мистецтво, яке не знає, що таке справжня краса, що таке прогрес, що таке
здатність на подвиг. А тому цей метод і це мистецтво були проголошені ворожими
та загрозливими для нормальної людини, яка живе на благо свого “нормального”
суспільства.
Справжнім мистецтвом визнавався реалізм, який віддзеркалював дійсність,
зображував історично конкретну людину, яка за будь-яких обставин, за будь-яких
протиріч із суспільством залишається цілісною та концентрує у собі типові риси
конкретної епохи і передає ідеї та морально-етичні погляди митця. Саме від
такого роду критеріїв відштовхувались дослідники радянського періоду при оцінці
модернізму. Новому мистецтву ставили за провину вже самий факт протиставлення,
неприйняття “єдино правильного” способу зображення світу. До цього ще
додавалося те, що “у міфах, які складають модерністи, у “світах”, які вони
створюють, нема місця людині. Її заміняє абстракція символу, позбавленого
найменшої соціально-історичної і національної конкретності” [107, с. 32].
Ставлення до людини, яка знаходиться у центрі (хоча дуже важко говорити про
якийсь центр у модерністському творі – тож краще говорити про значиме місце,
яке колись було у центрі чи самим центром твору), до героя (в усіх значеннях
цього слова) потребує окремої уваги, бо дуже довгий час модернізм
проголошувався мистецтвом без людини. Втраті героя, на думку дослідників,
сприяли методи, якими користувалися письменники, а саме колаж, монтаж, які
здійснювалися за допомогою внутрішніх монологів і призводили до втрати
персонажем рис суспільно-історичної конкретності, утвердження фрагментарності
світу, наслідком чого і стала модерністська людина, “яка є, по суті, випадковою
сумою причинно не зв’язаних між собою “моментів існування”, і яка через це “не
може бути в центрі сюжету, не здатна вступати в конфлікти, не може стати
характером” [107, с. 31].
Модерністський світ подавався як пасивний, антигероїчний та обезлюднений.
Порівнюючи реалізм із модернізмом, науковці підкреслювали, що цінність творів
реалізму у тому, що там людина є невіддільною від високих поривань, від
завзятої боротьби за чисті ідеали, тоді як для модернізму людина – це осередок
усіх нещасть світу і хаосу, це безпорадне існування без усякої надії. Радянська
критика суворо оберігала принципи соціалістичного реалізму від спроб новітніх
декадентських теорій проникнути у літературне життя нашої країни. Реалізм
проголошувався єдиним провідним, найбільш плідним творчим методом літератури та
мистецтва, який увібрав в себе багато досягнень художньої творчості, що
передували йому. Звичайно серед літературознавців точились дискусії щодо
“виправдання” модернізму. Виникали думки, що модернізм може збагатити
реалістичне мистецтво, проте ці ідеї одразу визнавалися хибними через
нерозуміння істинної життєвої сили реалістичного мистецтва. Дійсно, такий
підхід є хибним, але зовсім з іншої причини. Модернізм був