Розділ 2
“АВТЕНТИЧНІСТЬ” І “НЕАВТЕНТИЧНІСТЬ” ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ В “СИБІРСЬКИХ НОВЕЛАХ” Б.
АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА
2. 1. “Криза буття” в європейському літературному екзистенціалізмі та
українському письменстві ХХ ст.
Загальноєвропейська духовна ситуація першої половини та середини ХХ ст.
характеризується гострим відчуттям самотності і відчуженості людини в
тогочасному світі, що в першу чергу і спричинилося до зародження
екзистенціалістських теорій. Виникнення як тоталітарних режимів, зокрема
сталінського й гітлерівського, так і “машинізованих” західних соціумів, де,
попри зовнішнє благополуччя свого життя, людина насправді залишалася не менш
відчуженою від самої себе, своєї “автентичності”, ніж у СРСР, слід вважати
безпосереднім наслідком кризи цивілізації, глибокої дегуманізації світу. І.
Василишин слушно відзначав, що “появі екзистенціалізму передувало одне з
важливих явищ у суспільстві початку ХХ ст., яке виявилося в механізації природи
та раціоналізації мислення, а також у глобальних масштабах усуспільнення й
“конвеєризації” життя. Думки-штампи... стереотипи... кліше, визначені моделі
світобачення обмежували людське існування рамками суспільної залежності”
[50:70]. Ці характеристики, зрозуміло, однаково справедливі по відношенню як до
західноєвропейської, так і до української дійсності першої половини ХХ ст.
Отже, виглядає цілком природним, що мотиви, які прийнято співвідносити з
екзистенціалістськими, з’являлися в українській літературі майже синхронно із
розвитком екзистенціалізму в літературах західноєвропейських, а часто
вітчизняне письменство навіть отримувало в цьому першість.
Той очевидний факт, що в окремих випадках виникнення суто екзистенціалістських
мотивів в українській літературі передує їхньому інтегруванню у творчості
західноєвропейських митців, і має, певно, пояснюватися тим, що криза
цивілізації ХХ ст. відчулася письменниками радянської України в раніший
історичний період і з більшою гостротою. Наприклад, Ю. Шерех знаходить фактичні
текстуальні збіги у В. Підмогильного та Ж.-П. Сартра, стверджуючи, що
філософствування героя роману “Невеличка драма” (1930) Юрія Славенка про
“ототожнення міста з драглистим білком” може бути названо безпосереднім
“передчуттям пізнішої екзистенціялістської концепції людського тіла як купи
слизу” [275:125]. Сучасний дослідник О. Гриценко констатує, що в романі “Місто”
та у трактаті “Міф про Сізіфа” А. Камю можна спостерегти майже дослівні
співпадіння окремих уривків, зокрема тих, де мовиться про беззмістовність
людського існування [80:172]. В обох творах, продовжує літературознавець,
навіть з’являється спільна метафора “скляного бар’єру”, котрий робить людину
відчуженою від інших людей [80:172-173]. Безумовно, наведені О. Гриценком факти
надзвичайно симптоматичні з огляду на те, що “Міф про Сізіфа” був опублікований
1942 р., тобто через чотирнадцять років після виходу в світ “Міста”.
Як підкреслював Л. Сеник, мало сказати, що “українській літературі були аж ніяк
не чужі ті ж філософські проблеми, які нуртували на Заході”, тобто “проблеми
екзистенціалізму... як вияв реальних ситуацій людини в кризовому стані”
[218:53], - ні, “більше того, в силу історичних умов українські митці слова
іноді й випереджували своїх західних колег у пошуках відповідей на питання, що
ставила з усією гостротою доба духовних зламів і соціальних катаклізмів”
[218:54].
Слід зауважити, що українська література вже у 20-х рр. ХХ ст. продемонструвала
специфічні особливості потрактування основних екзистенціалістських проблем,
причому в цих особливостях із повним правом можна вбачати вплив національної
ментальності. Як характерний приклад такої своєрідності треба назвати те, що
вітчизняні автори не сприйняли нігілістичних тез про нібито цілковите щезання
для сучасної людини всіляких позитивних орієнтирів. За словами М. Шлемкевича,
українські письменники прагнули “зберегти близину до людини, що її відновив
екзистенціалізм” і водночас “знайти дорогу до життя, вийти з темряви
безнадійности й розпуки” [279:43]. Дослідник підкреслює: “Важливо те, що таке
світовідчування і така постава до світу - ...глибоко українські” [279:43].
Подібну ж думку висловлює і Л. Сеник: “Попри трагізм буття людини, попри
безвихідь, може, й певну приреченість, українські протагоністи в більшості не
втрачають надії, бо в душі зберегли національну тотожність, серед іншого, й
християнство як свою філософську ідентичність, віру в краще майбутнє”
[218:53].
Так, показово, що в ролі позитивного орієнтира найчастіше виступає саме
національна свідомість. Скажімо, як відмічає Ю. Бойко [42], в романі “Невеличка
драма” В. Підмогильного наявне досить чітке протиставлення раціонального,
“поганого” як “чужого”, “інонаціонального” (а саме - російського), та
ірраціонального - хоч і не безоглядно “хорошого”, але “свого”, українського. На
переконання В. Мельника, В. Підмогильний висуває у творі тезу про те, що
“по-справжньому особистістю не можна стати без... національного
самоусвідомлення” [165:246].
Якщо для українських письменників чинником, який відкриває сучасникові ХХ ст.
очі на жах того буття, куди він “закинений”, виявилися насамперед умови
радянського режиму, котрий, починаючи уже з другої половини 20-х рр., почав
швидко еволюціонувати до тоталітаризму, то для літераторів Західної Європи
надзвичайно могутнім стресовим фактором стала Друга світова війна. Доводиться
визнати, що лише у період 1939 – 1945 рр. європейська людина “раптом”
по-справжньому відчула – в сучасному світі людське життя втратило усяку
вартість,
- Київ+380960830922