РОЗДІЛ 2
ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ МЕХАНІЗМІВ СТАНОВЛЕННЯ АВТЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ В ПЕРІОД ЖИТТЄВОЇ КРИЗИ
У даному розділі показано можливості методологічної тріангуляції як способу дослідження феномену автентичності особистості, обґрунтовано концептуальну модель емпіричного дослідження психологічних механізмів становлення автентичності особистості; представлено результати контент-аналізу саморозуміння досліджуваними психологічних механізмів становлення автентичності особистості в період життєвої кризи; здійснено порівняльний аналіз структури і функціонування психологічних механізмів становлення автентичності особистості представниками різних професій.
2.1. Методологічна тріангуляція як принцип дослідження
феномену автентичності особистості
Методологічні пошуки розв'язання проблеми становлення автентичності особистості порушують питання принципової можливості опису особистості як унікальної цілісності на мові універсальних пояснювальних конструктів. Очевидною є потреба виявлення й опису якісних індивідуальних особливостей свідомості, дослідження системи смислових параметрів, що лежать в основі сприйняття даною конкретною людиною себе та інших людей, об'єктів і стосунків [15].
У методологічних дослідженнях виділяють два підходи до вирішення психолого-педагогічних проблем: номотетичний та ідіографічний. Номотетичний підхід - це "традиційний позитивістський, об'єктивний підхід до дослідження психологічної феноменології, орієнтований на знаходження універсальних властивостей, якостей, рис, що характеризують особистість і її поведінку. Прикладами такого роду підходу є різні факторні теорії, що намагаються визначити універсальні характеристики особистості, які виступають в якості своєрідних шкал, що порівнюються. Основною проблемою номотетичного підходу є розчинення унікальності особистості в загальному, нездатність схопити весь комплекс переживань і прикметних особливостей. Критики звинувачують його представників у своєрідному омертвінні людської плоті і душі" [16, с.324]. Таким чином, унікальна несхожість кожного людського індивіда вважалася лиш побічним фактором дослідження, яка підтверджувала чи спростовувала поставлену гіпотезу.
Задля надання психології статусу об'єктивної науки проблемі індивідуальної неповторності тривалий час не приділялася ґрунтовна увага. "За незначним винятком відомі теорії особистості підлягають загальнонауковому принципу каузального детермінізму, в рамках якого реалізується номотетичний підхід з його увагою до універсальних закономірностей поведінки людей і опорою на експеримент та психометричні процедури" [75, с.229]. В руслі номотетичного підходу активно розвивалися кількісні методи дослідження - це "методи, орієнтовані на отримання строго об'єктивних, тобто кількісно виражених даних. Ґрунтуючись на позитивістській методології, кількісні методи вирізняються високим рівнем валідності і надійності, структурованістю при одночасному низькому рівні реалістичної природності. Прикладами кількісних методів є експеримент, структуровані інтерв'ю та спостереження, квазіексперимент, тести і т.д. Ці методи критикують за ізольованість від реального соціального контексту, дистанційованість від ситуації дослідження, штучність та ін." [186].
Домінування номотетичного підходу у психології фактично виключало методологічну рефлексію як засіб суб'єктивно-людського вимірювання, при якому досягається можливість плюралізму істини. Номотетична методологія спрямовує свої досягнення на пошук єдиноправильних, універсальних законів буття, що охоплюють індивідуальні варіації та виражають презумпцію загальної гармонії. В основі такої методології лежить фундаментальна відмова від ідей еволюційних змін, яка не допускає формування самої ідеї унікальної особистості. Така жорстка позиція у побудові теоретико-емпіричних досліджень не могла не викликати альтернативного опозиційного підходу, яким став ідіографічний спосіб розуміння. Основна його ідея: сектори реальності, що не можуть бути пояснені, мають бути описані та інтерпретовані на основі деякого смислу [152].
Відмінність цих підходів схоплена у наступному висловлюванні одного з перших експертів з даного питання - В. Віндельбанда: "Мета опису - зробити так, щоб слова відповідали світу; мета оцінки - зробити так, щоб світ відповідав словам"[38].
М. Фуко виокремив таку особливість ідіографічного підходу: "мова йде не стільки про те, щоб знайти в індивіда почуття чи думки, що дозволять асимілювати його з іншими і сказати: ось це - грек, це - англієць, скільки про те, щоб вловити всі тендітні, одиничні, субіндивідуальні мітки, які можуть у ньому перетнутися й утворити мережу, недоступну для розплутування"[163]. Саме виходячи з цього, Фуко формулює екзистенційну і соціальну мету людини як "систематичне розчинення нашої ідентичності"[163]. Тут помітна надмірна категоричність деяких представників ідіографічного підходу, які заперечують будь-яку схожість з іншими людьми.
Першим в історії психології підняв проблему малопродуктивності використання методів природничих наук для дослідження духовних явищ німецький філософ і психолог В. Дільтей. "У книзі "Описова психологія" (1894) він пропонує "замінити план думки в психологічному дослідженні з безплідного синтезування "першоелементів" психіки в кентавричні структури, за якими не видно реальних живих людей, а лиш "лабораторні екземпляри", на продуктивний аналіз, що розпочинається з безпосереднього інтуїтивного осягнення взаємопроникаючої цілісності афекту, інтелекту і волі, взаємний баланс яких виражає внутрішню доцільність функціонування організму і забезпечує таке пристосування до середовища, якого вимагає характер внутрішніх цінностей особистості" [70, с.9 - 10].
Ідіографічний підхід у психології як специфічний спосіб дослідження був запропонований і розглянутий В. Штерном, а детально розроблений Г. Олпортом. Методи ідіографічного вивчення індивідуальної неповторності (якісні) орієнтовані на вивчення окремих людей (а не груп
- Київ+380960830922