розділ 2) "рольовими Я":
Кохання
Як мрію світлу і прекрасну
Я образ твій ловлю
Як море любить сонце ясне
Так я тебе люблю
Всю ясність серця що плекаю
Віддам тобі тобі
Відтак я тьми в душі не маю
І не піддамсь злобі.
[167, с. 102]
Мотив самоочищення, самоспустошення, як своєрідне інтелектуальне "дихання вірша", безпосередньо корелює зі створенням нездоланної межі між "сонцем" і "морем" (також відома лірична композиція - порівняйте "Утес" М.Ю. Лермонтова). Зіткнення двох приречених на відмежування одне від одного "не-Я": "сонця" і "моря" - відкриває перспективу цілісно значущої недосяжності одне для одного (у межах світу) двох "Я-Інших". "Я-Інший" наявний тільки в акті самозречення, самоспустошення, він постає як процес. Непричетність власне "Я" до будь-якої тілесності виявляється у композиції "одвічної розлуки" стихій: у цьому випадку сонця і моря.
І знову ми звертаємо увагу на специфічну цінність позиції того, кого не люблять, у онтологічному ракурсі її розгляду. Тут, на наш погляд, цілком доцільним є звернення до "золотого фонду" російської класичної поезії. Ми маємо на увазі вірш О.С. Пушкіна "Я Вас любил". Власним змістом ліричної емоції у шедеврі О.С. Пушкіна є саме переживання втраченої позиції того, кого не люблять:
Я Вас любил безмолвно, безнадежно...
Позитивний зміст такої емоції полягає в тому, що вона безпосередньо засвідчує невичерпаність "Я" жодним просторово-часовим ресурсом світу.
І, нарешті, ще одне композиційне вирішення пов'язане з мотивом потойбічної зустрічі. Як правило, завершення такої композиції відбувається у події невпізнавання (класичний приклад такого типу: "Они любили друг друга так долго и нежно..." М.Лермонтова).
Я умру
Я умру. Але вмерти не можуть
Мої мрії-думки.
В них минуле сторожить
Білосніжні замки.
Не жалій. Не сумуй... Літнім ранком
Сонце душу пригорне мою.
Обернуся я в краплю прозорим світанком
І забудеш про мрію свою.
Щастя - казка, щастя - кохання...
Не жалій. Не сумуй... Моє тіло зникне, -
Але праною влину я в тебе з диханням,
Коли мрія мрію в час смеркання кликне.
[167, с. 111]
У цьому вірші М. Семенка розгортається досить показовий у контексті нашого дослідження конфлікт: якщо композиція "Кохання" розвивається як не-зустріч двох "не-Я" (двох тілесностей), то у вірші "Я умру" композиційний каркас будується на прямо, здавалося б, протилежному підґрунті: стосунках двох "мрій" - прозорої метафори позатілесних індивідуальностей. Виявляється, що така зустріч не "дозволена" архітектонічною умовою ліричного висловлювання: надціннісною позицією того, кого не люблять.
Обернуся я в краплю прозорим світанком
І забудеш про мрію свою.
Злиття мрії з мрією:
Але праною влину я в тебе з диханням,
Коли мрія мрію в час смеркання кликне.
Пафос ціннісно значущої не-зустрічі, наявний у творі цілком можна зіставити з "вічною розлюченістю" сонця і моря в "Коханні". Повне взаєморозчинення так само не відповідає необхідному онтологічному статусу "Я-Іншого", як і природне протистояння.
Неможливість і навіть парадоксальна небажаність зустрічі може і безпосередньо домінувати у ліричному висловлюванні.
Мне целый вечер думалось о вас,
Когда неслись вдруг вдаль мелодий чудных звуки,
Витали в них мечты и вашей грезы муки...
Я целый вечер думала о вас...
Витала ль грусть в той комнатке унылой,
Где вас при темной лампе видывала я?
Летела нежно к вам душа моя...
Витали ль слезы в комнатке унылой?..
Быть может, да... Быть может, это было...
Хотела б я тогда тихонько вас обнять.
И в грустном сумраке вам счастьем засиять,
Чтоб сердце в вас от горя не застыло...
[11, с. 109]
"Целый вечер" у вірші Х. Алчевської за потенціалом свого пафосу, що підтриманий метафорою фіналу, дорівнює цілому життю. Тут, як бачимо, ми знову зустрічаємо тему вичерпаності часу: адже, як би там не було, зрозуміло, що зустріч, яка, можливо, була, а, можливо, й ні, вже ніколи не відбудеться. Мотив вичерпаності часу, як ми вже зазначали, - результат активності ліричного персонажа, який сприймає факт цієї вичерпаності як факт свого "внутрішнього" досвіду.
Підсумовуючи, можна сказати, що традиційне тлумачення любовної лірики як переважно дослідження власного почуття не враховує таку особливість висловлювання, як композиційну зумовленість неможливості зустрічі-щастя. Психологічне страждання, яке виявляється у свідомості ліричного персонажа, у ракурсі активності ліричного суб'єкта постає як ефект надцінної самотності, що потребує від ліричного персонажа зусиль, спрямованих на оформлення, утримання, збереження цього стану.
Висновки
Освоєння граничної межі між людським і природним реалізується у трьох основних композиційних варіантах:
1) одухотворення природи;
2) перетворення у природну істоту;
3) опанування ліричної ролі.
Кожний із цих трьох варіантів може виступати як домінуючий і в окремому вірші, й у системі творів того або іншого автора. Це положення цілком стосується і творчості тих українських авторів, чиї твори ми аналізуємо у цьому дослідженні. Напевно, це припущення потребує спеціального вивчення. Ми стверджуємо, що творча емоція поета-лірика передбачає (серед інших змін), зміну композиційних пріоритетів.
Творчість кожного поета дозволяє говорити також про еволюцію від переважного одного композиційного типу завершення до іншого або про визначальні типи завершення в межах, наприклад, ліричного циклу. Названі напрямки дослідження проблеми можна вважати за перспективні для наступних наукових праць.
Принциповим бачимо уточнення, яке вноситься нами у поняття "рольової лірики". На нашу думку, усі рольові модифікації у творах відповідної спрямованості є похідними від "ролі" того, кого не люблять, - як надцінної ліричної позиції. Уява