Формування духовних цінностей студентів коледжу у процесі вивчення природничих дисциплін

РОЗДІЛ 2. Педагогічні умови формування духовних цінностей студентів коледжу
засобами природничої освіти
2.1. Психолого-педагогічні особливості формування духовності
Людина, істота біосоціальна, у своєму житті вона реалізує як закладену в неї
від народження генетичну програму, так і соціальні проекти, створені за її
безпосередньою участю. У взаємодії з природним і культурним оточенням або
інакше кажучи, із світом зовнішнім, формується світ людини. При цьому
осо­бис­тість не пасивно сприймає впливи середовища, а вибірково реагує на
можли­вості взаємодії, чим до певної міри цілеспрямовано формує і себе, і
зовнішній світ. Отже, структуру обох взаємодіючих світів небезпідставно можна
вважати ідентичною, позаяк вона визначається споріднено-протилежними потенціями
мікро- і макрокосмосу.
З огляду на цілісну структуру внутрішнього світу людини, координати якої ми
визначили як епістемну (пізнавальну), етичну та естетичну потенції, а також
відповідну структуру ментального середовища, в якому ці потенції про­явля­ються
(наука, релігія, мистецтво), сам феномен виховання постає в дещо іншо­му
світлі. А саме — виховання розглядається як процес формування осо­бистості,
зумовлений її фізичними і духовними потенціями, що актуалізуються. “Вихо­вання
— це гармонійний і рівно­мірний розвиток людських сил”, або деталь­ніше:
“розвиток людських сил методом, що заснований на природі духа, який розкриває
будь-яку здібність духа, який будить і живить будь-який при­родний принцип
життя, який уникає будь-якого однобічного розвитку і дбайли­во розвиває всі
прагнення, на котрі спирається сила і гідність людини” (П. Кап­тєрєв) [110, с.
99]. Духовне життя дитини не є “прилученням до світу ціннос­тей”, не є навіть
“релігійним життям взагалі”, а має в кожній люди­ні своє інди­ві­­ду­­альне
завдання, свою іманентну логіку (В. Зеньков­ський) [98, с. 27]. Подіб­ну
позицію обстоює В. Малахов, обґрунтовуючи зміст виховання на основі
етимо­логії: “Етимо­логічний зміст російського “воспи­тание” (те ж і в
бол­гар­ській мові): воспита­ние, отже, — живлення згори, духов­не насичення
людини, вдово­лення її вільних — сказати б, органічно притаман­них їй духов­них
потреб, а зовсім не жорстока обробка її (неминуче зовнішньої форми), наче вона
об’єкт, а не наділена душею неповторна людська істота” [159 , с. 18].
Ідея гармонійного, всебічного, повноцінного розвитку особистості вті­лю­ється,
таким чином, у конкретний образ, що дозволяє моделювати різно­манітні варіанти
виховної стратегії і тактики, залежно від стану внутрішніх і зовнішніх потенцій
тієї чи іншої конкретної виховної ситуації. Така теоретична схема, на думку О.
Скоробогатської [223, с. 75], допомагає звести до єдиної основи, уза­гальнити,
система­тизувати, охопити єдиним поглядом різноманітний, супереч­ливий
теоретичний і практичний досвід класичної та новітньої педагогіки, а також
ефективно вико­ристовувати потенції наукового та поза­наукового знання в
удосконаленні про­цесу формування духовних цінностей молоді. “Майбутнім
учителям повинна бути надана можливість вивчення… спадщини визначних педагогів
у всій її різноманітності, без замовчувань та сором’язли­вого прихову­вання
певних сто­рін світогляду окремих особистостей. Нехай молодь усвідо­мить роль
христи­янства в розвитку виховної справи, шкіль­ництва, навчиться відстоювати
своє і поважати чуже” (М. Євтух, Т. Тхоржевська) [90, с. 61].
Прикладом такого виховання є педагогіка П. Юркевича, провідні ідеї котрої (ідея
цілісності людського духу і серця як його основи) визначили весь напрям
філософсько-педагогічної твор­чості мислителя, позна­чилися на розу­мін­ні П.
Юркевичем мети і завдань педагогіки. Крім розумових уявлень про предмети віри,
П. Юркевич вимагає формування морально-релі­гійних уявлень про предмети віри,
які повинні братися до уваги не лише у викладанні Закону Божого, а й при
поданні учням усіх найрізноманітніших відомостей. Така ви­мога випливає з
усвідом­лення того, що “всі істини є рідні сестри і що всі вони неод­мінно
споріднені з небесною істиною релігії” [308, с. 240]. У кожній науці за її
зовнішнім виявом (коли вона виступає як засіб для здобуття якого-небудь
ремесла) прихований світ вищий, духовний. При правильному підході наука може
втрачати свій ниж­чий ремісничий характер і розвивати у вихованця здатність до
засвоєння ідеаль­ного світу життя, пробуд­жувати в ньому безко­рисливу любов до
істини. Таким чином, П. Юркевич приходить до висновку, що “не завжди
вимагається навчан­ня релігійності, але завжди вимагається релі­гійність
навчання” [308, с. 236].
Велику увагу формуванню духовності приділяв Г. Ващенко. Педа­гог наго­ло­шував,
що першочерговим завданням виховання молоді є “ви­роблення ціліс­но­­го
світогляду в процесі шкільного навчання”, котре Г. Ва­щенко розуміє, як: а)
погодженість між двома шкалами наук: природничими та гума­нітарними при
виробленні “християнсько-ідеалістичного світогляду”; б) звер­нення особ­ли­­вої
ува­ги на викладання релігії в школі; в) введення в навчальний план елементів
філософії. Автор наголошує, що матеріалістичний світогляд міцно вкоренився у
природничих науках. Якраз на ці науки в першу чергу спираються матеріалісти у
своїй боротьбі проти ідеалізму. “Нові відкриття в галузі фізики і хімії дають
підстави для побудови ідеалістичних концепцій і в галузі природ­ничих наук.
Тому викладачі природознавства мають пильно слідку­вати за нови­ми течіями в
цій галузі й використовувати їх здобутки в шкільному навчанні молоді, а також в
позакласній шкільній роботі з нею” [53, с. 73-74]. При цьому автор зазначає, що
вчителі повинні використовувати знання психології. Адже якраз у с