Розділ 2.
Вербування та основні етапи вивезення до Німеччини цивільних робітників із
Київщини
2.1. Передумови використання трудових ресурсів з України в економіці Третього
рейху
За час Другої світової війни до нацистської Німеччини та окупованих нею
територій було вивезено приблизно 9-10 млн. робітників із різних європейських
країн. У серпні 1944 року в Рейху нараховувалося понад 7,8 млн. цивільних та
військовополонених. Майже 3 млн. – це робітники з Радянського Союзу,
найчисельнішу групу яких становили жителі України [498, с. 11]. На думку
У. Герберта, націонал-соціалістичне “використання іноземців” 1939-1945 роках
стало найбільшим в історії, з часів рабства, масовим застосуванням примусової
праці іноземних робітників в економіці однієї держави.
Проте, напередодні нападу на Радянський Союз і під час стрімкого просування
вермахту вглиб СРСР нацистське керівництво не планувало застосовувати в
промисловості Німеччини робочу силу з окупованих територій (у тому числі й з
України). Навпаки, розроблялися плани масового винищення мільйонів місцевих
жителів (генеральний план “Ост”), щоб розчистити територію для розселення
німецьких колоністів. Дана концепція домінувала до осені 1941 р., доки не
змінилася воєнна ситуація, й короткочасна військова кампанія не переросла в
позиційну війну на витривалість. Тепер німецька військова економіка мусила
значно збільшити свої потужності. На швидке повернення додому солдатів уже не
можна було розраховувати – навпаки, масова хвиля призову на військову службу
охопила тепер колективи раніше захищених оборонних підприємств. Залучення
робочих рук із західноєвропейських країн (Франція, Нідерланди, Данія тощо) не
вирішило проблему нестачі робочої сили. Тільки робітники з Радянського Союзу
могли надалі дати дійсне розвантаження для економіки Німеччини. Але проти цього
виступала нацистське керівництво країни, у тому числі й шеф поліції безпеки та
СС Г. Гіммлер, який висловлювався проти надання роботи „росіянам” у Рейху через
расові застереження та міркування національної безпеки. Тільки наприкінці осені
1941 р. тиск, що виник у середовищі промисловців, у першу чергу, з боку
власників вугільних шахт Рурського басейну, щодо використання праці радянських
військовополонених, змусив нацистське керівництво піти на поступки. Рішення
з’явилося в результаті тривалої суперечки, і в жовтні та листопаді 1941 р. було
затверджене А. Гітлером та Г. Герінгом в основному комплексі першочергових
заходів. Генеральний уповноважений із чотирирічного плану Г. Герінг так
визначив місце робітників зі сходу в промисловості Рейху: “Кваліфіковані
робітники-німці повинні займатися виробництвом озброєнь; гребти лопатою й
довбати каміння – не їхнє завдання, для цього є росіяни” [285, с. 50-52]. Його
директива від 7 листопада 1941 року в загальних рисах визначила правовий статус
цивільних робітників з окупованих територій Радянського Союзу, який мало чим
відрізнявся від статусу полонених червоноармійців. Коротко суть цього документу
можна окреслити такими словами: використанню росіян – “так”, але максимальна
експлуатація, найгірше харчування й ставлення. За незначні порушення – смертна
кара.
Після цього зацікавлені установи в Рейху були переконані: проблема робочих рук
– вирішена. У першу чергу, надії німецьких промисловців покладалися на
мільйонну армію радянських військовополонених. Насправді виявилося, що
більшість полонених у військових таборах на Сході вже загинула, й залишилася
незначна кількість працездатних полонених, придатних до транспортування.
Загалом з 5,7 млн. радянських військовополонених, які впродовж усієї війни
потрапили до рук німців, 3,3 млн. померли в німецькій неволі [* Streit
Christian. Keine Kameraden: Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangenen
1941-1945/ Christian Streit. – Neuausg. – Bonn: Dietz,1991. – S. 136.]. Замість
відносно технологічно простого застосування праці військовополонених німецькі
установи праці на окупованих територіях СРСР тепер мусили переходити до
вербування цивільних робітників, що передбачало не лише організаційні затрати,
але й мало, як попереджали німецькі військові експерти, значні ідеологічні
проблеми.
З перших днів окупації в Україні примусова праця вводилася в систему. 5 серпня
1941 р. рейхсміністр окупованих східних областей А. Розенберг видав
розпорядження про обов’язкову трудову повинність для цивільних громадян віком
від 18 до 45 років [285, с. 27-29]. Це ж рішення „про впровадження обов’язку
праці в зайнятих місцевостях” підтверджувалося рейхскомісаром України Е. Кохом
указом від 21 листопада 1941 р. [13, арк. 8] Поступово одним із найважливіших
профілів підокупаційного життя стали арбайтсамти або установи праці, біржі
праці, як їх ще називали – органи одночасно окупаційної влади та
загальнонімецької служби праці. У кожному великому обласному та районному місті
були створені подібні установи, завданням яких було взяти на облік усе
працездатне населення. Хоча, скажімо, у Києві, перша біржа праці була
організована з ініціативи міської управи на чолі із професором О.Оглобліним і
розташовувалася спочатку в приміщенні школи №20 по вул. Покровська, 2. Це була
якраз спроба налагодити життя городян, дати раду безробіттю, тому міська управа
почала організовувати робочі місця (переважно з упорядкування території міста й
комунальних підприємств). В оголошенні, опублікованому в газеті “Українське
слово”, безробітні запрошувалися з’явитися до біржі праці, де “щодня можна
дістати роботу за зарплату” [324, с. 2]. У другій половині жовтня 1941 р. тон
оголошень змінився, розпочалася активна кампанія примусової реєс
- Київ+380960830922