РОЗДІЛ 2
Зародження та еволюція авторефлексії у прозі Є. Пашковського
2.1. Розщеплення суб’єкта і реалістична парадигма роману “Свято“
Цілком правомірно сказати, що ”мистецтво цілковито не може бути реалістичним,
воно лише до цього може прагнути. Істинно реалістичний опис має бути
нескінченним.” (А.Камю) [81, 487]. Саме прагнення такої реалістичності
притаманне прозі Є.Пашковського.
У романі “Свято” письменник означив традиційну тему для української літератури
– похід до міста космополітичного українського селянина. “Основна сюжетна
лінія, – відзначає Валерій Шевчук, – нагадує традиційну сюжетність: шлях
селянина-українця до міста. Там, сподіваючись на щастя, він завше зустрічається
зі страшною чужиною, самотністю і забуттям. Маємо завжди однакові
традиційно-реалістичні колізії: людина не може жити в поспіль несправедливому
суспільстві. Житейський вир крутить нею, як тільки хоче, і всі зусилля
кладуться на те, аби вирватися із хаосу цього броунівського руху, прибитись до
якогось берега. Інколи вона задовольняється примітивним: знаходить собі нове
пристанище, будує гніздо в нових умовах і врешті заспокоюється. Інколи, чинячи
спротив суспільству, вона стає завойовником простору буття. Дехто ж не витримує
випробувань і стає істотою, яка не знаходить виходу з кола екзистенційних
станів розчарування, депресії, нудьги, психопатичного шоку. Маємо схожі резюме
в А.Тесленка, М.Хвильового, В.Підмогильного та інших. У Євгена Пашковського
герой “Свята” – “пропаща сила”, так письменник погідно досліджує причину “реву
волів”: “чи можлива така утопічна соціальна гармонія, тобто, чи можливе життя
без драми, переступів, злочинів і чи тільки “неповні ясла” – причина людської
недолі” [202, 6]. Автобіографічна історія українського селянина в романі
маскується в образі Андрія Подорожнього, котрий повертається з афганської війни
і намагається влаштувати своє життя у місті, схоже до того, як те намагається
здійснити Степан Радченко в романі В.Підмогильного “Місто”, але, на відміну від
свого попередника, Андрій ще не знає, як завоювати чуже місто, а тому спочатку
прагне знайти компроміс. На цій темі розпочинається ”реалізм” Є.Пашковського,
який прагне зафіксувати факти дійсності, показати тотальність реальності, в
якій переживається відчуження суб’єкта. Стосунки “український селянин – місто”
формуються як стосунки наростаючого конфлікту, основою яких є неможливість
знайти компроміс між романтичною натурою та міським прагматичним соціумом. У
Є.Пашковського в романі „Свято” і в наступних творах вибудовується селянська
форма опору, де космополітичне місто розщеплює психологію суб’єкта, який має
невтамовану спрагу єдності. Автор відходить від реалістичної типізації, але
зберігає метонімічне зображення дійсності, нагромаджуючи текст реалістичним
описом. Розщеплення суб’єкта на бунт і примирення та потяг до цілісності в ім’я
буття в цьому світі тут носить позитивно-пізнавальний характер. Еволюція
розщеплення у творчості Є.Пашковського нагадує еволюцію розщеплення у творчості
Т.Осьмачки (від роману ”Старший боярин” до ”Ротонди душогубців”).
Головною дійовою особою роману Є.Пашковського ”Свято” є Андрій Подорожній.
Саме він визначає історію і дискурс тексту, є епіцентром авторських рефлексій
та ідей. Семантика прізвища “Подорожній” похідна від слова “подорожувати”,
тобто означає подію подорожі, мандрівки. Андрій як автобіографічна проекція
автора все своє життя подорожує за маршрутом “місто – село” у пошуках втраченої
сутності. Маємо пограничну свідомість, яка не вкорінюється у певний простір, а
існує на межі, що в тексті виявляється на всіх рівнях і репрезентує основну
проблематику творчості Є.Пашковського: згубність космополітизму для природи
людини, яка органічно вкорінена у свій рід, родовід тощо.
Андрій Подорожній активізує селянську національну пам’ять, тому наратив має
відтворити істинно реалістичний опис як опис факту в живому переживанні:
”стежка, спутана пагонами суниць, мальва в затінку підгнилого плоту, хата, куди
забігали смалити вільшинове листя, плакали від диму товстих самокруток, гурт
розшарілих від пострілів хлопчаків по черзі пуляє із самопала в соснову
потрухлу заміть… як поверталися, оглухлі від стрілянини, від схарапудженого
тукоту сердець, кидали погляд на покинуте, розстріляне впритул обійстя, де
вечоріючий обрій цвів рожевінням валер’яни і сиззю високо розкрилених перистих
хмар, де обважніле росою, незрушне березове листя відливало просинню криги, де
тиша повнилась вщерть п’янким валер’яновим духом, де палахкотіння над лісом, не
зів’яливши жодного листка, визолочувало черепицю на приземистій хаті, а
верховітно ширяючі повіви, густі, наче тяга в розтопленій берестою грубі,
гуготіли не тихнучи. Між кропив’яної зелені, між ситнику і хробусту іржавів
звіробій, прядиво чебрецю височіло на купинах; йдучи від ліска бачили: хмари
над шиферними покрівлями манячать у блакиті, підпливають назустріч хлібам, лише
хмари і білі сільські дахи, підпираючи, втримують небо” [141, 8]. Сільський
світолад воскрешає в пам’яті головного героя деталі благодатного спокою та
гармонії між світом і суб’єктом. Пора дитинства і юності, коли Андрій вперше
закохується, вперше пізнає доросле життя, неодноразово повертається у спогадах
до нього, особливо у смертоносній міській атмосфері. Андрій бачить місто як
“царство бетону”, “відсирілий дух підземелля”, “кіптяву згорілого дня”, дух
пекла: “круті ескалаторні сходи виринали до горішнього просвіту, дух підземелля
– запах відсирілого в тунелях бетону і просичених креозотом шпал залишався
позаду” [141, 8]; “…подався до метро, і ескалаторний хижий гул ковтнув його”
[141, 52]. Метро, а в символічній су
- Київ+380960830922