РОЗДІЛ 2
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОГОВОРУ ПРО ПРОФЕСІЙНУ ПІДГОТОВКУ У ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ
ЗАКЛАДІ
2.1. Обґрунтування номінологічного позначення договору про професійну
підготовку у вищому навчальному закладі
Завданням даного підрозділу дисертації є уточнення номінологічного позначення
досліджуваного тут договору. Це дійсно є уточненням, оскільки ті позначення, що
зустрічаються у законодавстві та юридичній доктрині, на наш погляд, неточно
відтворюють і загально-соціальну і юридичну сутність суспільного зв’язку ВНЗ –
студент [11 Тут термін „студент” застосовано умовно. На цьому боці соціального
зв’язку може бути будь-яка інша особа, яка підлягає за договором професійній
підготовці (слухач, курсант тощо). Інколи в договорах, що укладаються з цього
приводу з ВНЗ, такою стороною може виступати представник особи, яка буде
навчатися.], а тому потребують критичного переосмислення. Такому критичному
переосмисленню будуть піддаватись ті назви договорів, які містять у собі
терміни „освіта”, „освітні послуги”, „навчання”.
Генеральним методом розв’язання завдання цього підрозділу є онтологічний
підхід, за яким спочатку має бути визначена сфера реальної дійсності, що
підлягає поіменуванню, а потім уже обирається слово, яке найбільше (найточніше)
підходить для її позначення.
Цивільний кодекс України, який поряд з іншими систематизаційними наслідками
мав завдання упорядкувати й цивілістичні терміни, на жаль не містить у собі
хоча б родового терміну, яким би можна було позначити досліджуваний тут
правовий феномен. Але недоліком кодексу це назвати не можна. Справа у тому, що
досліджуваний договір являє собою інтегроване утворення, елементами якого
виступають юридично різнорідні договори. Тобто, такий договір є змішаним, а
тому він і не може мати стандартного найменування та однозначного юридичного
розміщення у структурі кодифікованого нормативного акту. Але дана обставина не
говорить про те, що у цього договору взагалі не може бути власного юридичного
найменування.
Використання методу порівняльного правознавства дозволяє встановити, що ЦК РФ
[5], зокрема у частині 2 статті 779 „Договір оплатного надання послуг” (гл. 39
„Оплатне надання послуг”), містить вказівку на те, що правила глави про оплатне
надання послуг поширюють свою дію й на договори про надання послуг з навчання.
[12 Відомий російський дослідник правових проблем регулювання освітніх відносин
Сирих В.М. вважає, що стаття 779 ЦК РФ передбачає зовсім інші за своїм змістом
правовідносини. Тобто договір, на який робиться посилання ст. 779 ЦК РФ, за
своєю природою немає нічого спільного з договором, що опосередковує професійну
підготовку у вищому навчального закладі.
Договір, передбачений ст. 779 ЦК РФ, укладається, як вважає Сирих В.М., між
особою, яка навчається та, скажімо, репетитором (професійним викладачем,
спортивним тренером, ремісником тощо). Особливого розвитку такий договір
зазнав, на думку Сирих В.М., при наданні, так званих, додаткових освітніх
послуг [226, c. 68-83].] Звичайно, такого посилання у контексті нашого
дослідницького завдання, вочевидь, недостатньо.
Не дає позитивних результатів аналіз спеціальних нормативних актів, що
безпосередньо спрямовані на урегулювання відносин у освітній сфері: Закон
України „Про освіту” (далі за текстом – Закон Про освіту), Закон Про вищу
освіту та інші закони та підзаконні нормативні акти. У них можна натрапити лише
на згадки про „договір” або „контракт” щодо оплатного навчання, перепідготовки,
надання додаткових освітніх послуг (як приклад див.: п. 6 ст. 64 Закону Про
вищу освіту [7], п.п. 4, 5, ст. 61 Закону Про освіту [3]).
Схоже становище спостерігається й при дослідженні аналогічних нормативних
актів РФ [2; 4].
Деякі позитивні зрушення спостерігаються при дослідженні типових (в Україні)
та взірцевих (в РФ) форм досліджуваного договору.
В Україні різними урядовими установами були затверджені типові форми
договорів, що мають укладатись вищими навчальними закладами щодо підготовки тих
чи інших спеціалістів: типовий договір „Про навчання, підготовку,
перепідготовку, підвищення кваліфікації або про надання додаткових освітніх
послуг навчальними закладами” (затв. наказом Міністерства освіти і науки
України від 11.03.02 р. № 183), типовий договір „Про підготовку спеціалістів з
вищою освітою (генеральний)” (затв. наказом Міністерства освіти України від
23.03.94р. № 79), типова угода „Про підготовку фахівців з вищою освітою” (
затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.96 р. № 992), типовий
договір „Про підготовку спеціалістів з вищою освітою, кваліфікованих робітників
та їх працевлаштування (прямий)” (затв. наказом Міністерства освіти України від
23.03.94 р. № 79), типова угода „Про підготовку фахівців з вищою освітою”
(затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 25.12.97 р. №367)
[199].
Російська Федерація не так жорстко поставилася до договірної роботи вищих
навчальних закладів, а тому наказом Міністерства освіти від 15.03.02 р. № 864
затвердила тільки взірцеві форми договорів „Про надання оплатних освітніх
послуг” та „Про надання додаткових освітніх послуг державними та муніципальними
загальноосвітніми установами” [32, с. 105-118].
Термінологічне розмаїття нормативних актів дає дослідникам юридичних проблем
освітньої сфери підґрунтя для довільного формулювання назв договорів, що
опосередковують підготовку фахівців у вищих навчальних закладах. Переважна
більшість дослідників застосовують у запропонованих ними назвах такі ключові
словосполучення: 1) „договір оплатного надання освітніх послуг” (Астахов В.В.
(Україна) [40]); 2) „договір про надання освітніх послуг” (
- Київ+380960830922