РОЗДІЛ 2
ВЕРБАЛЬНИЙ БІХЕВІОРИЗМ І ГЕРМЕНЕВТИКА У ВИВЧЕННІ ОНТОЛОГІЇ ПРАЦІВНИКА ОРГАНІВ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
ЯК СОЦІАЛЬНОГО СУБ’ЄКТА
2.1. Правова основа соціальної сутності людини у вербально-біхевіористському та
герменевтичному вимірі
Серед основних ідей, що вплинули на наукову думку ХХ ст. і мають глибокий
парадигмальний характер, сучасні науковці виділяють погляди
Е. Касірера, М. Шелера та Е. Фрома [201, c. 5]. Так, Е. Касірер визначив Людину
як “символічну тварину”, яка єдина з усіх живих істот здатна вибудувати між
собою і природою символічне середовище. Друга антропологічна парадигма
пов’язана з іменем М. Шелера; він постулював обмеженість людини як біологічного
організму, який “вирвався” з природи і розвивається без чітких орієнтирів,
спонтанно. Третя ідея філософської антропології ХХ ст. належить Е. Фрому, який
розвинув теорію спонтанності людської природи, але зі здатністю до розумної
рефлексії, причому різної в різні культурні епохи. Фром вбачав феномен людської
природи у свідомості як основному потенціалі суб’єктивності людини.
На нашу думку, саме ідея Е. Фрома найбільше вплинула на розвиток філософської
антропології. Особливо ця теорія актуальна на даний час, коли розкрити сутність
людини набагато легше не через оцінку її як окремого виду живих організмів, а
екзистенціально, тобто через спосіб існування. Людина незвичайна не як особлива
форма життя, а як ексцентричний спосіб буття. Людську сутність як таку можна
зафіксувати лише у специфічних вербально-поведінкових проявах в окремих
конкретних ситуаціях.
Дискурсивний погляд на сутність людини заклали такі діаметрально протилежні
мислителі, як К. Маркс і З. Фройд, які, розглядаючи духовний (душевний) аспект,
зокрема передбачали, що людська поведінка повністю збагненна, бо це поведінка
людини (як біологічного виду), яку можна визначити саме через психічні і
духовні характеристики.
Фройд вивчав сутність людини і її поведінки як закриті системи, “речі в собі”.
Всі поведінкові реакції він вбачав у задоволенні чи фрустрації певних,
біологічно зумовлених прагнень [196]. Однак, як не дивно, саме Фройд був
творцем “моделі людської природи”, розробленої в дусі матеріалістичної думки
ХІХ ст. Людина, згідно з цією теорією, вважалася машиною, що рухається завдяки
відносно сталій кількості сексуальної енергії (лібідо).
Натомість гуманізм Маркса розкривав сутність людини як дані їй можливості,
набір умов, сирий людський матеріал, який сам не може змінюватися, а
коригується лише під впливом соціально-історичних реалій, що забезпечують
процес створення людиною самої себе шляхом реалізації у трудовій діяльності
[117]. Маркс відрізняв “людську природу взагалі” від “людської природи, яка
змінюється в кожну історичну епоху” [117, с. 268]. Першу ми не можемо побачити
як таку, оскільки те, що ми спостерігаємо, є проявом специфіки людської
сутності в кожному окремому випадку, в окремій культурі, окремому соціумі. Але
із суми таких проявів ми можемо резюмувати, які саме закони впливають на
сутність людини і якими властивостями вона володіє.
Конгломерувати обидві ці ідеї (Фройда і Маркса) та на їх основі вивести власну
теорію, що розкрила витоки людської сутності й мотиви людської поведінки, зумів
уже згадуваний німецько-американський психолог, соціолог і філософ Е. Фром.
Його теорія полягала у дослідженні найтонших механізмів психіки людини на тлі
багатовимірного соціально-історичного контексту. Однак на відміну від Фройда
він вважав людську сутність зумовленою в основному історично, не применшуючи
при цьому ролі біологічних чинників. Фром показав, що “основний підхід до
вивчення людської особистості має полягати у розумінні ставлення людини до
світу, до інших людей, до природи і самої себе. Людина – першопочатково
соціальна істота” [199, с. 5]. Він відобразив процес відчуження людини як
узалежнення її від тих політико-правових інститутів, які сама вона і створила.
Звертаючись до соціалістичної ідеї, Фром задовго до сучасних “відкриттів”
дійшов висновку, що соціалістичне суспільство не має бути об’єднанням
заорганізованих, автоматизованих індивідів, кожен з яких беззаперечно
підпорядкований державі. Він обґрунтував можливості різнобічного
самовдосконалення людини як живої мислячої і чуттєвої істоти [199, с. 7].
Аналізуючи модуси людського існування, не можемо не погодитися з наявністю
природно-правових глибинних людських потреб, описаних у працях Фрома. Це
“потреби людини у спілкуванні, в міжіндивідуальних зв’язках, у творчості як в
одній зі значущих інтенцій людини, у відчутті глибоких коренів, що гарантують
міцність і безпеку буття, прагнення до уподібнення, до пізнання, освоєння
буття” [201, с. 156].
Оскільки нас цікавить соціальний суб’єкт у контексті його правовідносин з
оточенням, то особливу увагу звернемо на позицію Фрома щодо парадоксального, на
наш погляд, узгодження в людській сутності таких різнопланових явищ, як
прагнення до пізнання і творчості та зречення власної свободи через
підпорядкування владі суспільних (позитивно-правових) норм. Це власне соціальна
сутність людини, тобто потреба організації та координації внутрішньої сутності
у контексті узгодження особистого прояву у соціальному об’єднанні. Наше
розуміння цієї проблеми можемо викласти так. Суспільство як продуцент певних
вимог і норм (позитивного права) виконує різні функції щодо соціального
суб’єкта, зокрема сприяє розкриттю його потенційних можливостей, забезпечує
його потреби, водночас деформуючи ці внутрішні спонуки, надаючи їм тих обрисів
і форм, які відповідали б установленим вимогам і нормам. Однак саме у цьому й
полягає проблема та шляхи її ви
- Київ+380960830922