РОЗДІЛ 2
ПОЛЬЩА В РЕГІОНАЛЬНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ ТА ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ
Як уже зазначалося вище, Польща є країною середнього потенціалу, а отже вона не
є дуже впливовою країною за межами свого регіону. Цим можна пояснити певну
інертність її діяльності в міжнародних організаціях універсального характеру
(зокрема ООН), проте не можна не відмітити її надзвичайні зусилля у справі
власної інтеграції у європейські структури та участі в регіональних урядових
утвореннях.
2.1. Польська регіональна політика в контексті євроатлантичної інтеграції
У цьому підрозділі польська політика в регіоні ЦСЄ розглядатиметься у трьох
розрізах: в контексті процесу інтеграції Польщі до НАТО, в контексті участі РП
у структурах НАТО як повноправного члена та в контексті процесу подальшого
розширення Альянсу. Співробітництво з державами регіону відбувалося паралельно
з процесом набуття членства в Альянсі і було з ним тісно взаємопов'язане.
Безперечно, взаємодія з Чехією та Угорщиною після спільного вступу до Альянсу в
1999 р. стала важливим елементом регіональної політики та зміцнення безпеки РП.
З іншого боку, членство в НАТО безпосередньо впливало на характер стосунків
Варшави в ЦСЄ, зокрема з огляду її позиції щодо подальшого розширення Альянсу
на Схід.
За нової геополітичної ситуації уряд Я.Ольшевського зміг на початку 1992 р.
відкрито заявити про членство в НАТО, як важливу ціль польської зовнішньої
політики. Польща, як зазначалося, прагнула до цього з метою “заповнити дефіцит
безпеки”, а не з огляду на загрозу збоку Росії. Скоріш за все Польща йшла на
цей крок побоюючись нестабільної ситуації на її східних кордонах і небажання
перетворитися в нейтральну буферну державу – долю, яку пророкували тоді всій
ЦСЄ.
Однак з огляду на відсутність будь-яких сигналів збоку тодішніх членів НАТО та
різка реакція Росії змусили президента Л.Валенсу в ході свого візиту до ФРН у
березні 1992 р. виступити з концепцією НАТО-біс, яка передбачала створення
альтернативного оборонного союзу колишніми центральноєвропейськими членами
Варшавського договору. Концепція викликала доволі неоднозначну реакцію не лише
у членів НАТО та „потенційних союзників”, але й у самій Польщі, оскільки вона
була власною ініціативою президента, яку він не узгодив з урядом та профільними
міністерствами. Міністр К.Скубішевський вимушений був інструктувати польських
послів щодо коментарів засобам масової інформації з цієї теми, підкреслюючи
незмінність курсу та підходів щодо співробітництва з НАТО. Все це створило
враження відсутності у РП цілісної регіональної та північноатлантичної
політики, а також неготовності до членства в НАТО.
В 1994 р. було висунуто тезу про усунення наслідків старих поділів в Європі і
не створення нових. Тому Польща не лише відстоювала власне членство в
євроатлантичних та європейських структурах, але й підтримувала подібні
прагнення інших держав Вишеградської групи, відзначаючи, що безпека Польщі є
тісно пов'язана з безпекою цих держав. Саме тому Польща вважала, що процес не
повинен завершитися на країнах Групи. Крім того не вважалося, що безпека Польщі
і Європи буде повною і тривалою, якщо остаточна система не охопить Росії та
інших східних сусідів [39].
Вступ до НАТО був спільної метою усіх вишеградських країн, що детальніше
розглядатиметься у підрозділі 2.3. Однак звернемо увагу на деякі особливості
взаємодії Польщі з Чехією та Угорщиною на шляху до повноправного членства в
НАТО, які виходили за рамки співробітництва у форматі Вишеградської групи.
Дещо відрізнялася позиції країн щодо протидії російському фактору на шляху до
євроатлантичних структур. Якщо Польща пробувала дипломатичними методами
переконати РФ, що розширення НАТО не є спрямоване проти Москви, то Чехія та
Угорщина, позбавлені спільних кордонів, відверто ігнорували цей напрямок, а
згодом прохолодно ставилися до зближення НАТО та Росії.
Позиція чеського уряду В.Клауса, який скептично ставився до розвитку співпраці
між центральноєвропейськими державами і надавав перевагу самостійному шляху до
західних структур, призвів не лише до призупинення Вишеградської співпраці, але
й до значного скорочення двосторонніх контактів Варшави та Праги, а, як
наслідок, і з Будапештом, пов'язаних з євроатлантичною інтеграцією. Однак,
фактичний провал чеських спроб самостійно швидко інтегруватися до
євроатлантичних структур призвів до відновлення активних
польсько-чесько-угорських контактів в другій половині 1990-х рр., а особливо у
період 1996-1998 рр., який характеризувався одностайністю політичних еліт
вишеградських держав щодо здійснення конкретних заходів для досягнення
стратегічних цілей зовнішньої політики в контексті НАТО. Після цього перелому
кандидати на вступ до НАТО розпочали співпрацю, яка швидко перетворилася у
політичне співробітництво.
Найважливішим аспектом співробітництва Польщі, Чехії та Угорщини стало спільне
лобіювання в країнах Альянсу своїх кандидатур, що дало важливий результат у
вигляді отримання запрошення на Мадридському самміті НАТО 1997 р., на відміну
від інших держав регіону. Подальше співробітництво полягало в спільних діях
щодо третіх країн та в конкретній співпраці “мадридської трійки” у сфері
оборони та безпеки на рівні експертів. Окремим об'єктом співробітництва стала
ратифікація протоколів про приєднання, підписаних у грудні 1997 р. [43]. Врешті
тісне співробітництво дозволило трьом країнам стати членами Альянсу у березні
1999 р.
Після входження до НАТО польський уряд продовжував своє співробітництво з
офіційними Прагою та Будапештом вже як із союзниками по військово-політичному
блоку. Новий етап проявив нові розходження між державами. Операція НАТО,
- Київ+380960830922