РОЗДІЛ 2
УКРАЇНОЗНАВЧА ОСНОВА ФОРМУВАННЯ ДЖЕРЕЛЬНОЇ БАЗИ ДОСЛІДЖЕННЯ
Українознавство як система інтегративних знань про Україну і світове
українство використовує системну методологію наукових досліджень. Системна
методологія українознавства, яка розроблена науковцями НДІУ під керівництвом
його директора, професора Петра Петровича Кононенка, грунтуються на науковому
аналізі речей, явищ і феноменів. Українознавчі наукові дослідження проводяться
на джерельно-фактографічній основі, принципі історизму та засадах
об’єктивно-порівняльного розгляду і аналізу. Науковий розгляд речей, явищ і
феноменів проводиться через призму зіставно-протиставного підходів, доказових
оцінок і висновків. Українознавчий аналіз здійснюється у світлі перспектив
розвитку процесів і явищ та поведінки людей в ім’я пошуку об’єктивних істин,
віднайдення справжніх природно-суспільних та матеріально-духовних сутностей і
тенденцій розвитку. Для українознавчих досліджень головними є правдиві уроки
історії, тому однаково вагомими є висновки та оцінки як позитивного, так і
негативного змісту, в масштабах світового часопростору. З огляду на те, що
упродовж віків українство розвивається як світовий феномен, то й розглядати
джерела, факти, події, процеси, вчинки людей необхідно в органічній цілісності,
у взаємній залежності та впливовості як ланки одного ланцюга чи процесу.
В нашому дослідженні етносоціальної системи Гуцульщини українознавство є
основою формування джерельної бази. Для повного розкриття дисертаційної теми
відомих нам археографічних матеріалів недостатньо, і тому виникає потреба
проведення додаткових, спеціально організованих українознавчих експедиційних
досліджень.
2. 1. Експедиційне українознавство як метод формування українознавчо-історичної
основи джерельної бази дослідження
Наукові основи сучасного експедиційного українознавства історично були
закладені визначними діячами науки і культури України, такими як Тарас
Шевченко, Михайло Грушевський, Іван Франко, Федір Вовк, Володимир Гнатюк,
Володимир Шухевич. Вони здійснили велику кількість наукових археографічних,
етнографічних, фольклорних, антропологічних, археологічних експедицій в Україні
і на основі одержаної джерельної бази зробили глибокий науковий аналіз та
дослідження матеріальної і духовної культури українського народу. Саме ці
визначні особистості заклали наукові основи сучасних українознавчих теоретичних
і експедиційних досліджень, які продовжуються в наш час різними науковими
установами України і, зокрема, Науково-дослідним інститутом українознавства МОН
України.
В цьому параграфі ми розглянемо спочатку коротку історію зародження
експедиційного методу дослідження матеріальної і духовної культури України, а
потім викладемо основи сучасного експедиційного українознавства, які
грунтуються на Концепції українознавства, засновника сучасного українознавства
як науки і освітньої системи, доктора філологічних наук, професора, директора
НДІУ МОН України Петра Петровича Кононенка.
Екпедиційні дослідження України на організованій науковій основі розпочались в
середині ХІХ століття: «Етапним стає 1843 рік: саме тоді засновано в Києві
Археографічну комісію, з 1860-х років секретарем якої стає славнозвісний
історик Володимир Антонович і яка видає надзвичайно вагомі праці – 4 томи
«Пам’ятників», «Архив Юго-Западной России», численні надзвичайної ваги
документи з історії України» [ 129, 215].
Геніальний український поет і художник Тарас Шевченко від зими 1846 року до
весни 1847 року здійснював експедиційні дослідження України як співробітник
Київської археографічної комісії. Про участь поета в експедиціях по Україні ми
довідуємось із передмови «На вічному шляху до Шевченка» до повного зібрання
творів Тараса Шевченка у 12 томах: «Удруге приїхав Тарас Шевченко в Україну в
квітні 1845 року. Вирушив він у рідний край як «вільний художник» від Академії
мистецтв, мандрував Україною з повноваженнями співробітника Київської
археографічної комісії, і його дороги пролягли до Берестечка, Острога, Луцька,
Кременця та Почаївського монастиря, на Полтавщину і на Поділля, до Ніжина і в
Переяслав...» [ 227, 21 ].
Тарас Шевченко як поет, художник і глибокий дослідник історії та культури
України створив серію художньо-документальних картин «Живописна Україна»:
«Судная рада», «Дари в Чигрині 1649 року», «Старости», «Казка», «Видубецький
монастир у Києві». [ 228, 204-205 ]. В «Археологічних нотатках» Тараса Шевченка
знаходимо перелік тих історичних місць в Україні, де поет проводив наукові
дослідження: «Переяслав, Телепень, Лубны, Хорол, Миргород, Чернишов» [228,
213-219].
Із «Записів народної творчості» Тараса Шевченка довідуємось, що під час
археографічних експедицій 1846-1847 років поет записував народні пісні у Оксани
Зорівни, Грицька Демиденка, Мартина Липського, Петра Чуйкевича. Місця, у яких
зроблено записи народної творчості, мають такі назви: «Межигір’я, На Дніпрі,
Яготин, На Преп’яті, У Хвастовці, Каменец-Подольский, У Почаєві, Оренбург,
Сквира й Жаботин, Сквирський уезд, Зеленька» [ 228, 259-280 ]. Тарас Шевченко
проводив свої «Записи народної творчості» протягом 1843 – 1859 років.
Про наукову і художню працю Тараса Шевченка як співробітника Ареографічної
комісії пише також український вчений Євген Кирилюк в своїй монографії «Тарас
Шевченко. Життя і творчість». Бачимо, що завдання для наукових експедицій були
складними: «21 вересня Шевченко одержав од Археографічної комісії нове велике
доручення: збирати перекази, фольклор та зробити опис історичних пам’яток у
Київській, Подільській і Волинській губерніях. В останніх числах вересня поет
- Київ+380960830922