РОЗДІЛ 2
ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИЙ ДИЗАЙН БІКАМЕРАЛІЗМУ
2.1. Характеристики формування та ротації верхніх палат
У сучасному світі бікамералізм настільки ж багатоликий, як і розповсюджений.
Розмаїтість зразків інституціонального дизайну бікамеральних систем настільки
велика, що важко піддається якому-небудь узагальненню.
Таке становище, безумовно, не узгоджується з потребами осмислення,
конструювання і прогнозування політичних процесів, особливо в рамках
неоінституціонального напрямку політичної науки, який швидко набирає силу. Тому
стосовно бікамеральних парламентів формальний аналіз інституціональних
параметрів сенатських палат становить особливий інтерес.
Згідно з представниками впливового неоінституціонального підходу, увага до
формального зрізу інституціональних правил просуває дослідників до розуміння
специфіки відтворення і функціонування існуючих політичних систем. Відповідно,
фокусування аналізу на формальних процедурах формування і функціонування
бікамеральних парламентських структур дозволяє розкривати значимі
закономірності оптимального устрою як законодавчої влади зокрема, так і всієї
політичної системи в цілому.
Формальне наповнення інститутів неоінституціоналісти безпосередньо корелюють з
широким колом ґрунтовних характеристик політичної влади, який включає систему
розподілу повноважень, представництво, узгодження інтересів, стабільність тощо.
Фактично, конструюючі ефекти впливу конфігурації формальних інститутів
розташовуються в діапазоні від створення “правильного уряду” до продукування
найкращого типу суспільства (у тому числі і з таким ціннісним навантаженням, як
справедливість, свобода, довіра, солідарність, рівність тощо).
Перспективним кроком з точки зору глибокого розуміння структурної специфіки
бікамеральних систем ми вважаємо розробку А. Лійпгартом понять “сильного” та
“слабкого” бікамералізму [232, р. 90-105; 233, р. 200-215]. Ця дихотомія
дозволяє інтегрувати головні інституціональні риси сенатських установ і може
слугувати підґрунтям для проведення їх порівняльного аналізу. Спираючись на
концепцію А. Лійпгарта, ми виокремлюємо три інституціональні виміри других
парламентських палат:
спосіб формування;
кількість представників;
термін функціонування.
Спосіб формування є дуже важливим і значною мірою визначає дійсну політичну
значимість верхніх палат і тип бікамералізму в країні, тому що місце та роль
сенату детермінуються потенціалом і ресурсною базою членів палати. Формування
верхніх палат у світовій практиці парламентаризму включає багату розмаїтість
різних методів. Останні розрізняються залежно від національних та історичних
традицій, а також особливостей місця сенатських установ у системі вищих органів
державної влади і форми державно-територіального устрою. У цьому плані верхня
палата фундаментально відрізняється від нижньої палати парламенту, депутати
якої практично повсюдно обираються на основі прямого виборчого права. При цьому
можливо акцентувати парадоксальну, особливо на перший погляд, закономірність: у
країнах Нового Світу і Південно-Східної Азії верхні палати переважно виборні, а
в Європі, яка традиційно вважається колискою парламентаризму, обрання сенаторів
безпосередньо населенням скоріше виняток, ніж правило [177, с. 124-125].
У більшості закордонних демократичних держав процедури і норми формування
верхніх палат пройшли багаторічну апробацію і набули стійкого характеру, що
дозволяє дослідникам переходити до їх групування і класифікації.
У цілому за критерієм способу формування верхніх палат парламентів виділяються
три групи:
верхні палати, які повністю обираються;
палати, які формуються за принципом поєднання часткового обрання і часткового
призначення;
повністю призначувані верхні палати.
1. Категорія верхніх палат, які повністю обираються, вміщує у собі більшість
країн із двопалатним парламентом – у 39 із приблизно 67 існуючих двопалатних
парламентів. При цьому велика частина цієї групи, 21 держава з 39, використовує
як метод обрання сенату прямі вибори.
Однак у чистому вигляді прямі вибори членів верхньої палати в європейській
практиці зустрічаються відносно рідко. Як правило, вони, особливо в унітарних
державах, проводяться на підставі тих же базових принципів голосування, що і
вибори в нижню палату, тобто на основі загального рівного виборчого права.
Виключно на основі прямих виборів формуються Сенати Польщі, Румунії, Чехії. З
усіх європейських федерацій за допомогою прямого голосування формує свою верхню
палату тільки Швейцарія.
Виборчий процес у рамках прямого обрання реалізується за мажоритарною і за
пропорційною системами, а також за змішаним варіантом, котрий поєднує першу і
другу [157; 183].
Дж. Коуклі відзначає, що у світовому досвіді також зустрічаються держави, де
вибори двох палат практично ідентичні, за винятком самої електоральної формули.
Як приклад фігурують Домініканська республіка, Колумбія і Парагвай. У першому
випадку сенат обирається відносною більшістю голосів по одномандатних округах,
а палата депутатів – по тим же округам, але голосуванням за партійними
списками. У Колумбії і Парагваї сенати обираються за партійними списками в
рамках загальнонаціональних виборчих округів, а палати представників – за тією
ж пропорційною схемою, але по 33 (у Колумбії) і 18 (у Парагваї) багатомандатним
округам [90, с. 152].
Усі 100 польських сенаторів обираються безпосередньо населенням воєводств.
Вибори верхньої палати Польщі організовані на основі простої мажоритарної
схеми, на відміну від виборів нижньої палати, – сейму, що проводяться за
пропорційною системою. Таким чином, при формуванні верхньої і нижньої палат
Польща демонструє найбільш типовий випадок викори