РОЗДІЛ 2.
Загальні особливості запровадження непу в Україні та Білорусі
2.1. Перехід до нової економічної політики в Україні
Для українського народу мирний період між двома війнами виявився трагічним.
Поділена між чотирма країнами – Радянським Союзом, Польщею, Румунією та
Чехословаччиною – Україна змушена була жити за законами, які ухвалювалися поза
її межами. При цьому нехтувалися як економічні, так і національні інтереси
українців. Вирішивши збройним шляхом питання про владу в Україні на свою
користь, більшовики почали докорінну ломку всіх соціально-економічних відносин.
Характерними ознаками економічного життя в перші роки радянської влади були
згортання виробництва, нестача продовольства та палива, безробіття. Така
ситуація значною мірою була спричинена політикою більшовиків, які, здійснюючи
свою програму, прагнули негайно встановити так званий соціалістичний лад,
перетворивши народи колишньої царської Росії, у т.ч. й український, на об’єкт
небаченого за масштабами і жорстокістю експерименту. Для виконання
більшовицької програми, а також для забезпечення продовольством Червоної армії,
сотень тисяч радянських чиновників та населення промислових центрів навесні
1919 р. на території маріонеткової УСРР було введено жорстку економічну
політику під назвою “воєнного комунізму”. Вона передбачала націоналізацію всієї
землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію,
ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів і
товарів. Під партійний контроль було взято фінанси.
Змушене відмовлення від “воєнного комунізму” органічно взаємозалежне з
рішеннями Х з'їзду РКП(б), що відбувся в березні 1921р. Цей з'їзд, як і
попередні фетишизував ліквідацію “воєнного комунізму” як велику політичну
перемогу. Він проголосив скасування продовольчої розверстки продовольчим
податком. Це було першим і найголовнішим кроком до нової економічної політики.
На підставі рішень Х з'їзду РКП(б) Всеросійський
центральний виконавчі комітет і РНК РСФРР, а на Україні - всеукраїнський
центральний виконавчий комітет, РНК УСРР прийняли ряд декретів і
розпоряджень[87], спрямованих на практичне впровадження непу. Продовольчу
розверстку повинні були замінити продовольчим податком, що повинний бути до
всього іншого меншого по обсягах, ніж розкладка. Суть цієї акції полягало в
тім, що після виконання державного податку селянин одержував право зовсім
вільно розпоряджатися результатами своєї праці. Це створювало для трудівника
села економічні стимули для подальшого розвитку свого господарства, піклуватися
про завтрашній день. Однак широко розрекламований неп 1921 р. в українське село
фактично так і не прийшов. Держава саме всіляко гальмувало цей процес.
По-перше, назвавши розкладку продподатком, в Україні радянське керівництво
насправді майже не зменшило. Більш того, в окремих губерніях так називаний
продподаток фактично дорівнював валовому збору зернових культур. Це значить, що
вилученню практично підлягало усе, що було вирощено. По-друге, продподаток
вилучався в примусовому порядку, за допомогою військових частин, що здійснювали
цю місію відповідно до команд органів радянської влади на місцях. Як і в період
“воєнного комунізму” влади в селах, що не скоряються, забирали заручників,
розтріпували їх, застосовували інші самі тверді форми натиску на селянство.
Таким чином, радянське керівництво, дозволивши в 1921 р. неп у центральних
районах Росії, в українському селі продовжувало політику “воєнного комунізму”.
Його селянство вже не могло терпіти, тому що це власне кажучи з’явилося
необмеженою формою експлуатації. Це було обумовлено прагненням “викачати” з
українського села якнайбільше продовольчих ресурсів сугубо силовими,
перевіреними в роки війни методами. НЕП у сільську місцевість прийшов
наприкінці 1921 - на початку 1922 р. Однак голод, що охопив південні райони
України в 1922- 1923 рр. відсунув ще на рік, до 1924 р. - нормалізацію
обстановки в сільському господарстві України. Затягування введення непу на
Україні живило антирадянське повстанство. У містах України перехід до непу
особливостями в порівнянні з Білоруссю та Росією не відрізнявся. Наміру
радянського керівництва затягти введення непу на Україні порозумівалося його
намірами як можна довше користатися без яких-небудь обмежень продовольчими
ресурсами у своїх інтересах. А відвертіше говорячи - користатися дійсним
беззаконням в інтересах радянської держави. Українська СРР на початку 20-х
років формально була незалежною державою, однак фактичного суверенітету не
мала. Як і всіма іншими республіками нею керував єдиний центр – ЦК РКП(б), що з
метою всеохоплюючого контролю над ними використовував місцевий партійний апарат
і керівні органи Російської Федерації. Ця залежність від московського
керівництва прикривалася цілою системою двосторонніх і багатобічних договорів,
що одержали назву “договірної федерації”. Договірна форма федерації була майже
відкритою формою диктату російського центра у відношенні національних окраїн.
Такі відносини неминуче волокли невдоволення місцевих республіканських керівних
еліт у їхньому прагненні бути вільними у своїх діях від російського
чиновництва, що намагалося контролювати буквально кожен їхній крок. Для
нормалізації відносин між радянськими республіками ЦК РКП(б) створив спеціальну
комісію на чолі з наркомом національностей І. Сталіним. Комісія спеціально
розробила і виступила з проектом організації взаємин республік. Цей проект
одержав назву “план автономізації”. Відповідно до цього плану радянські
республіки включалися на п
- Київ+380960830922