РОЗДІЛ 2
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОВЖИВАННЯ МОНОПОЛЬНИМ (ДОМІНУЮЧИМ) СТАНОВИЩЕМ НА РИНКУ
2.1. Ґенеза поняття "зловживання монопольним становищем" у законодавстві України
Ефективна боротьба з негативними монополістичними проявами є важливою запорукою зростання національної економіки. Вже близько ста років провідні держави світу вважають, що це і є основою ідеології їх економічного розвитку. Але, об'єктивні передумови для закріплення поняття "зловживання монопольним становищем" у вітчизняному законодавстві остаточно сформувалися лише на початку 90-х років минулого століття.
Протягом перебування України у складі СРСР її економіка функціонувала за адміністративно-командною схемою, з усіма її класичними атрибутами: державною власністю практично на всі економічні ресурси, адресним директивним плануванням, жорсткою централізацією управління, бюджетним фінансуванням суспільного виробництва, відсутністю самостійності основних ланок системи господарювання - підприємств та організацій. Майже до кінця свого існування радянська держава залишалася єдиним і необмеженим монополістом у сфері організації та управління економікою [108, с. 143; 109, с. 3].
За цих умов ідея про шкідливість надмірної монополізації економіки десятки років не могла отримати офіційного визнання. Більше того, радянська економічна доктрина вбачала у вільній конкуренції істотну перешкоду для "стабільного і пропорційного розвитку народного господарства" [110, с. 34]. Ученими того часу планова адміністративна система протиставлялась "анархії ринкової конкуренції", як єдино правильний спосіб функціонування економіки, де "суспільство має можливість узгодженого розподілу суспільної праці за різними сферами" [111, с. 179].
Попри те, що на окремих етапах розвитку СРСР (в основному, у період глобальних політичних катаклізмів) гіперетатистський принцип адміністрування приносив позитивний результат, у цілому він не міг забезпечити сталу висхідну динаміку економічних показників. Як слушно зауважує Д. Лєвикін: "Тільки-но країна входила у мирне життя, як одразу імперативні методи починали демонстрували межі свого використання" [112, с. 11].
Вже у 50-ті роки стало очевидним, що тогочасна система господарювання "не відповідає потребам розвитку виробничих сил, що проявлялося у падінні темпів економічного зростання, неприйнятті виробництвом досягнень науково-технічного прогресу, низькому життєвому рівні населення" [113, с. 11]. Зважаючи на це, керівництво Радянського Союзу було змушене здійснювати періодичні спроби реформування господарських відносин та організації управління економікою.
Так, починаючи з 1954 року, "з метою підвищення місцевої ініціативи" почали впроваджуватись різні форми децентралізації економіки [114, с. 30]. У 1965 році було проведено економічну реформу, спрямовану на удосконалення керівництва промисловістю, спрощення системи планування та підвищення стимулювання промислового виробництва. Ознаменувався проведенням комплексного експерименту щодо розширення прав підприємств і виробничих об'єднань у плануванні та господарській діяльності 1984 рік [115, с. 162-164]. У середині 1987 року було розроблено і прийнято програму докорінної перебудови управління економічною сферою, котра передбачала переорієнтацію економіки, перебудову фінансово-кредитної системи, розробку нових засад ціноутворення тощо.
Але при своїй очевидній назрілості усі подібні заходи зберігали тенденцію до абсолютизації "ручного" управління народним господарством, а відтак - були нездатні запобігти подальшому регресу економіки.У країні продовжувала існувати примусова система зв'язків виробництва із споживанням, заснована на командах, наказах, централізованому встановленні директивних завдань виробникам і такому ж централізованому розподілі продукції; тривало падіння темпів виробництва.
Результатом цих процесів стали стагнація та розлад господарсько-промислової системи СРСР. Економіка країни, так і не сприйнявши конкурентні відносини, поступово прийшла до свого занепаду [116, с. 168]. Характерною ознакою завершального етапу існування Радянського Союзу став безпрецедентний ступінь монополізації економіки. Наприкінці 80-х років ХХ ст. близько 80 найменувань продукції вироблялось на одному-двох підприємствах, а питома вага заводів і фабрик із чисельністю робітників понад тисяча чоловік становила 73,3% (тоді як аналогічний показник у США не перевищував 26%) [117, с. 13].
Численні вади і прорахунки радянської економіки спричинили падіння темпів її розвитку до рівня простого відтворення (близько 2% річних). Врешті-решт, керівництво країни було вимушене піти на кардинальне оновлення економічної політики. До середини 1987 року було розроблено й прийнято програму докорінної перебудови управління економікою, яка передбачала її демонополізацію й деконцентрацію виробництва, соціальну переорієнтацію, структурні перетворення та реформування фінансово-кредитної системи. У рамках реалізації цієї програми на початку 90-х років ХХ століття і було прийнято перші акти антимонопольного законодавства.
Так, 16 серпня 1990 року була прийнята Постанова Ради Міністрів СРСР № 835 "Про заходи демонополізації народного господарства" [118] (далі - Постанова), котра окреслила принципово нові напрями економічної політики СРСР та союзних республік (у тому числі - УРСР), такі, як демонополізація існуючих структур державного управління, недопущення створення нових структур монополістичного типу, ліквідація монополістичної структури виробництва і сфери обігу, формування автономних товаровиробників тощо. Поряд із цими задачами вказана Постанова містила перелік форм антиконкурентних дій (в основному різновидів зловживання монопольним становищем, дискримінації суб'єктів господарювання органами влади, недобросовісної конкуренції), а також передбачала застосування заходів державного примусу за їх вчинення.
Названий документ ще не оперував базовою термінологією сучасного антимонопольного закон