РОЗДІЛ 2
ПРАВОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ: ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
2.1. Особливості становлення та розвитку правової системи
України в умовах глобалізації
Процес формування правової держави залежить від якості та темпу розвитку права та правової системи в цілому. Правова система кожної держави має свою специфіку, структуру, мету, формується у певний історичний час, у конкретному регіоні, характеризується визначеними національними особливостями, складається в суспільствах з різними звичаями, віруваннями, має особливий характер, різні види джерел права.
Перш ніж характеризувати сучасну українську правову систему, слід звернутися до історії, зокрема до історії становлення та розвитку державності в Україні.
Українські вчені виділяють п'ять періодів державного будівництва в Україні [57, с. 4-10 та ін.].
Початок виникнення державності на території України був закладений давніми грецькими містами-полісами: Ольвією, Тірою, Пантікапеєм, Херсонесом, Фанагорією та ін. Частина з них на початку V ст. до н. е. об'єдналась у могутнє Боспорське царство, в якому протягом майже тисячоліття проживали не лише греки-переселенці, а й пращури слов'ян. Перш ніж характеризувати ці періоди державного будівництва в Україні, слід зазначити, що стабільності в розвитку правової системи не було, оскільки була відсутня незалежна державність в Україні.
Перший, ранньофеодальний період нашої державності започаткували східнослов'янські племена, які в VI-VII ст. заклали фундамент нової держави, створивши спочатку племінні союзи, а згодом - союз союзів племен під назвою Русь (VIII ст.). У наступному столітті на їх основі створюється більш потужніше державне об'єднання - Руська земля з центром у Києві. Певний вплив на державотворчі процеси здійснювали варяги, угри, печеніги, половці, хозари та інші народи. Цей період історії східних слов'ян можна назвати періодом формування суспільних структур, виникнення на основі "військової демократії" політичних інститутів феодальної держави, формування елементів феодального права.
Правова система держав Північного Причорномор'я ґрунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних зборів і постанов царів. На формування права істотно впливала релігія. Основним джерелом права був звичай, що в умовах державності перетворився на звичаєве право. Норми права захищали життя, майно і привілеї переважно царської сім'ї та чиновницько-бюрократичного апарату. Норми права охороняли приватну власність і передбачали тяжкі покарання за замах на власність можновладців. Не існувало чіткого формулювання складу злочинів, панувало суддівське свавілля.
Правова система античних міст Північного Причорномор'я мала дещо інший характер. Панувало рабовласницьке право з відповідними типовими ознаками, але за суттю і формою воно нагадувало правову систему афінської полісної демократії, де основним джерелом права вважався звичай, а матеріальним фундаментом були економічно самостійні домогосподарства. Закон і звичай часто ототожнювались. Лише наприкінці V ст. до н. е. запанував пріоритет законів і декретів. Поряд із місцевими звичаями і традиціями до основних джерел права відносилися закони й декрети народних зборів, постанови колегій. Розвинутим було зобов'язальне право. Жвава зовнішня торгівля, роль купецтва в економічному житті міст - зумовили появу таких договорів, як позики, дарування, поклажі тощо. Також мала місце й оренда землі [55, с. 19].
Наступний етап історичного розвитку пов'язаний з формуванням у Середньому Подніпров'ї Київського князівства, яке згодом стало політичним осередком величезної імперії - Руської держави (Київської Русі). Це була одна з найсильніших і найцивілізованіших країн світу, багато численний конгломерат племен і народів. Київська Русь об'єднувала пращурів українців (древляни, поляни, сіверяни та ін.), білорусів та росіян (дреговичі, радимичі, полочани та ін.). Родоплемінні державні утворення згодом перетворились на територіальні організації - землі. З середини XII ст. Київська Русь вступила в період розвиненого феодалізму, який характеризується відцентровими тенденціями. В наступному столітті влада великого київського князя стає цілком номінальною. Доба розквіту імперії завершується. Могутня країна перетворюється на "державу держав" з певними відносинами васальної залежності від Києва. На політичній арені з'являється понад півтора десятка суверенних держав-князівств, у тому числі шість на території сучасної України - Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимир-Волинське та Галицьке.
Першоджерелом права в Київській Русі був звичай. Законотворча діяльність за тих часів здійснювалася у формі княжих та церковних уставів (статутів), договорів князів між собою, з народом, міжнародних договорів, що базувалися на нормах звичаєвого права. Роль князя досить часто зводилася до ролі простого кодифікатора діючих на той час народних правових звичаїв. Більшість княжих уставів та уроків були зібрані в "Руській Правді", що є найповнішою та найважливішою пам'яткою давньоруського права. Це перше на Русі законодавче зведення дало початок розвитку ранньофеодального писаного права як права привілею. Завдяки "Руській Правді" ми маємо уявлення про соціальну структуру давньоруського суспільства, організацію господарського життя, розвиток та захист приватної власності.
Характеристика джерел та основних рис права Київської Русі дає всі підстави стверджувати про його прогресивність порівняно з тогочасним західноєвропейським правом, що, зокрема, виявилося у ставленні до смертної кари та до жінки в середньовічному суспільстві.
Державно-правові традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава - велике державно-політичне утворення. До завоювання Галичини й Волині Володимиром Великим ці землі населяли пращури українців - слов'янські племена дулібів, бужан, волинян, тиверців і білих хорватів. У першій половині XII ст., з ослабленням Давньоруської держави, виникають два могутніх князівства, які у 1199 р. оформились у Галицько-В