РОЗДІЛ 2
ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
2. 1. Історія розвитку юридичної техніки
Незважаючи на достатньо часте звертання юристами до проблем юридичної техніки, вона належить до маловивчених сфер правової науки. У різних галузях права питання юридичної техніки теж не отримали широкого обговорення.
За часів свого існування юридична техніка отримує різноманітні найменування - законодавча техніка, законодавча методика, юридична методика, юридична технологія, техніка юриспруденції [78, с. 46]. У 60-х рр. ХХ ст. О.О. Ушаков навіть висунув пропозицію вживати поняття й терміни "законографія" (дослівно "пишу закон") або його синоніми "правографія" чи "номографія" замість понять і термінів "юридична" чи "законодавча" техніка [214, с. 59]. Цю пропозицію ніхто із вчених-правознавців не підтримав. Вважаємо, що слід залишити термін "юридична техніка" у зв'язку з традиційністю вживання та поширенням цього поняття.
Деякі форми юридичної техніки виникли разом із першими законами. Що стосується наукового розуміння цього виду діяльності, то воно з'явилося дуже пізно. У світовій літературі правової сфери питанням удосконалення юридичної техніки приділялась увага, починаючи з ХУІІ ст. Перші наміри пояснити з наукового погляду питання форми законів були здійснені Ф. Беконом Веруламським наприкінці ХУІІ ст.
Спеціальну увагу способам укладання законів і законодавчій техніці у своєму творі "Про дух законів" приділяв видатний юрист епохи Просвітництва - Ш.Л. Монтеск'є. Він, зокрема, формулює наступні правила укладання законів: а) текст закону має бути стислим і простим, адже прості й прямі фрази завжди доступні розумінню; б) слова законів мають бути однозначними та викликати в усіх людей одні й ті ж поняття, ідеї, уявлення; в) закону мають бути притаманні точність, ясність і чистота, тому що призначені для покарання людської злоби, вони самі повинні володіти досконалістю; г) закони не повинні вдаватися в тонкощі, оскільки призначені для людей посередніх; ґ) коли закон не потребує винятків, обмежень і видозмін, то краще обходитися без них, адже подробиці тягнуть за собою нові подробиці [128, с. 651-654].
Вершиною досліджень щодо юридичної техніки є відома у ХІХ ст. робота І. Бентама "Номографія" (написана між 1811 та 1831 рр.), у якій він дав наукове розроблення законодавчої техніки. Номографією (від nomos - закон і qrafo - пишу) він називає ту частину законодавчого мистецтва, що стосується форми законодавства чи роздумів, які вживає вищий для того, щоб дати вказівки підлеглим стосовно певної поведінки. Заслуга вченого, зазначає П.І. Люблінський, полягає в прагненні вивільнити законодавство від застарілих, архаїчних елементів, привести його у відповідність із соціально-економічними й політичними змінами; у бажанні спростити й удосконалити законодавчий процес. Основною вимогою форми закону вважав доступність для кожного, від кого чекають дотримання закону. Виділяв два роди недоліків: 1) двозначність (коли із вживаного виразу можна зробити різні висновки); темноту (вживаний вираз не приводить до будь-якого висновку щодо висловленої думки законодавця); громіздкість (надмірне накопичення виразів); 2) непостійність виразів і змісту (слово/фраза вживаються з неоднаковим змістом у різних випадках); багатослів'я; розтягнення законодавчої думки; відсутність посилань і позначень закону цифрами і заголовками; відсутність поділу закону на частини; безлад, який виникає через неправильне розташування різних предметів, окремих близьких понять окремо або різних понять поряд [108, с. 3-4].
Змістовною є праця Р. Ієринга "Юридична техніка", у якій він зазначав, що технічна недосконалість права є недосконалістю всього права, недоліком, який гальмує право і шкодить йому в усіх його завданнях [54, с. 24].
Значна увага юридичній техніці приділялася при викладанні енциклопедії права. Тут увагу приділяли юридико-технічній стороні пізнання, а не теоретико-правовій проблематиці, що було характерним для філософії права. Так, у 1840 р. у Києві К. Неволіним була видана "Енциклопедія законоведення". На його думку, в законах розглядаються: а) мова викладу, значення окремих слів, правильне їх уживання в мовленні та на письмі, чим займається граматика; б) склад і порядок думок, чим займається логіка; в) зміст, який міститься в словах закону, і який визначається правилами герменевтики; г) справжність слів і виразів у законі, справжність того, що видається під іменем закону, а це справа критики [233, с.101].
У період з 1900 по 1917 рр. дослідженнями юридичної техніки займались такі правознавці, як: Ф.П. Буткевич, П.І. Люблінський, М.С. Таганцев, М.А. Унковський та ін.
В "Юридичній енциклопедії" Н. Ранненкампфа (1913) зазначено, що закон: а) за формою повинен правильно і ясно передавати думку і волю законодавця; для чого він повинен називати одні й ті ж предмети, відносини і розряди лише одними й тими ж словами; б) призначений не лише для суду, але й для громадян; і тому має бути написаний мовою зрозумілою для мови звичайного життя; в) має бути зручно розташованим, поділеним правильно, стислим, бо призначений для практичного користування [167, с. 72].
П.І. Люблінський у книзі "Техника, толкование и казуистика уголовного кодекса" (1917) вказав на правила та вимоги законодавчої техніки, що висуваються до юридичної мови (точність виразів, стислість, простота, ясність), навів категорії термінів (звичайні, технічні, спеціально утворені); охарактеризував юридичну конструкцію, юридичну аналогію [108, с. 8-9, 12].
В юридичній науці неодноразово ставилося питання про виділення юридичної (законодавчої) техніки в окрему науку. Ще в 1913 р. М.А. Унковський пропонував не лише створити особливу наукову дисципліну "вчення про законодавчу техніку", а також наукову установу - Інститут законодавчої техніки [212, с. 14].
С. Головатий, Ю. Зайцев, І. Усенко підкреслюють, що на першому з'їзді українських правників (1917) у К