РОЗДІЛ 2
ЗАХИСТ - ОДНА З ОСНОВНИХ ФУНКЦІЙ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
2.1. Функція захисту як спосіб реалізації права обвинуваченого на захист
Судово-правова правова реформа, що поступово впроваджується в Україні, передбачає зміну пріоритетів у взаємодії людини і держави. Ст. 3 Конституції України проголошує людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Держава бере на себе обов'язок забезпечення прав і свобод людини. З цим обов'язком держави пов'язане право кожного вимагати від органів державної влади захисту його прав і свобод. Реалізація цих концептуальних положень пов'язана з необхідністю відтворення у законодавстві про кримінальне судочинство норм, спрямованих на захист прав і свобод людини.
Право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, гарантією інших прав і свобод особи. Його стабільність та життєздатність характеризує також рівень розвитку правової держави, демократії і культури суспільства. Безумовно, критерієм становлення держави повинна бути реальна забезпеченість захисту людини у суспільстві взагалі і у кримінальному судочинстві зокрема, оскільки діяльність державних органів в сфері кримінальної юстиції досить часто суттєво обмежує конституційні права людини.
Особливо це стосується обвинуваченого (підозрюваного), тому що право обвинуваченого на захист є складовою загальних міжнародних стандартів з прав людини і розглядається як необхідна умова реалізації права на справедливий судовий розгляд. Це закріплено у Загальній декларації прав людини [68], Міжнародному пакті про громадянські і політичні права [133], Конвенції про захист прав людини та основних свобод [96] та інших базових міжнародних документах. На національному рівні право обвинуваченого на захист має значення однієї з основних засад судочинства, яка задекларована в ст. 129 Конституції України.
У зміст конституційного принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист входять такі елементи:
1. Забезпечення особистого захисту, тобто надання законом підозрюваному, обвинуваченому, підсудному та іншим учасникам процесу такого обсягу процесуальних прав, реалізуючи які вони можуть особисто захищати свої законні інтереси.
2. Забезпечення допоміжного захисту, тобто надання права скористатися допомогою захисника, представника чи законного представника. Як вказує А.М. Бірюкова, однією з найважливіших складових права на захист виступає право на правову допомогу захисника, яке можна розглядати як суб'єктивне юридичне право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, що передбачає можливість звернення останніх до держави для отримання на договірних чи позадоговірних засадах правової допомоги захисника-адвоката. На думку авторки, право на правову допомогу захисника включає: 1) побачення з ним (адвокатом-захисником) до першого допиту (ст. 59 Конституції України, ч. 2 ст. 43 КПК України); 2) право на вільний вибір захисника (ст. 59 Конституції України, ч. 1 ст. 47 КПК України) та відмову від захисника або його заміну (ст.46 КПК України); 3) право запросити собі кількох захисників (ч. 2 ст. 47 КПК України); 4) право на правову допомогу адвоката-захисника за кошт держави (ч. 4 ст. 47 КПК України); 5) право на професійну (кваліфіковану) правову допомогу адвоката-захисника (ч. 2 ст. 44 КПК України в контексті ст. 2 Закону України "Про адвокатуру") [27, с. 9].
3. Забезпечення посадового захисту, тобто покладення законом на державні органи та осіб, що ведуть процес, обов'язку роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та забезпечити можливість їх здійснення.
Завданням кримінального судочинства є швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону для того, щоб кожний, хто скоїв злочин, був справедливо покараний і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений.
Реалізація принципів та норм кримінально-процесуального законодавства щодо функції захисту здійснюється відповідними суб'єктами. Згідно з чинним законодавством ними є: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, цивільний відповідач, їх законні представники та захисник.
Право вказаних осіб на захист включає як право захищатися від підозри чи обвинувачення, так і право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Виходячи з положень статей 43, 43-1, 263 КПК України, право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист складається з наступних елементів: процесуальні права обвинуваченого (підсудного), які він може використовувати самостійно; процесуальне право обвинуваченого (підсудного) мати захисника, та процесуальні права останнього. Усім процесуальним правам обвинуваченого (підсудного) та захисника відповідають обов'язки органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду, чим повинна забезпечуватися реальна можливість вказаних суб'єктів здійснювати свої процесуальні права (ст. 53 КПК України).
Функція захисту виникає одночасно з функцією обвинувачення і здійснюється паралельно з нею на всіх етапах руху кримінальної справи, поки існує обвинувачення. Цікавою в цьому плані є думка Д.П. Письменного, який виділяє у кримінальному процесі правовідносини, які умовно можна назвати "обвинувачення - захист". Вони виникають між обвинувачем, тобто державою в особі дізнавача, слідчого, прокурора, та обвинуваченим у момент винесення постанови про притягнення як обвинуваченого і закінчуються в момент набуття вироком законної сили або в момент закриття кримінальної справи щодо такої особи. Правомочність суб'єктів правовідносин "обвинувачення - захист" в загальній формі можна сформулювати так: обвинувач зобов'язаний доказувати істинність свого твердження про винність обвинуваченого у вчиненні злочину, а обвинувачений має право спростувати обвинувачення, тобто захищатися від обвинувачення, яке порушує його права та законні інтереси. Таким чином, сформульовані в загальній фо