РОЗДІЛ 2.
ПРОБЛЕМА СТАНОВЛЕННЯ ФЕНОМЕНУ ВІРТУАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ ТА КУЛЬТУРІ
2.1 Проблематика "віртуального" в історії філософії
від античності до другої половини ХХ ст.
Феномен віртуальної реальності в другій половині ХХ ст. отримав великого поширення, завдяки бурхливому розвиткові комп'ютерних та телекомунікаційних технологій. В праксеологічному контексті, без неї зараз вже неможливо уявити процеси проектування, математичного моделювання, тренувань для пілотів на авіасимуляторах тощо. Однак, незважаючи на те, що "віртуальне" та "віртуальна реальність" інтенсивно почали використовуватись лише у другій половині ХХ ст., вони мають глибоке коріння, яке бере свій початок в античній філософії. Як вже наголошувалося під час теоретико-методологічного аналізу поняття "віртуальне", в історії філософії від античності до сучасності воно отримало низку сутнісних трансформацій. Автор вважає за необхідне проаналізувати генезис уявлень про нього у філософській думці.
За думкою великої кількості дослідників [98; 152-156; 224-225; 256-257], сучасне поняття "віртуальне" етимологічно споріднено з латинським терміном virtus. Тобто, за необхідне вважається провести історико-філософський аналіз філософських концепцій віртуальності, починаючи від філософських навантажень на термін virtus. При цьому вважаємо за необхідне зауважити, що комплексний підхід до дослідження генезису категорії "віртуальне" у сукупності історико-філософського, лінгвістичного та наукового аналізу дозволяє нам зробити висновок про те, що однозначне визначення його походження є проблемним. По-перше, джерела виникнення терміну "віртуальне" сягають до процесу виникнення на базі латинської мови германської та романської груп в умовах християнізації творів Аристотеля, що супроводжувалися перекладом їх на латинську мову безпосередньо з грецької мови, або навіть більш довгим шляхом: грецький - сирійський - арабський - латинський - іспанський. По-друге, безпосередній зміст терміну регулювався не природними законами розвитку мови, а філософськими основами, логікою думки Аристотеля у інтерпретації конкретних перекладачів. З цих двох тез випливає, що латинська мова має специфічну властивість - амбівалентність, подвійність, що поєднує в одному слові різні, часом несумісні об'єкти-властивості та дії, створюють невизначеність у толкуванні значень багатьох слів. До одного з цих слів, згідно низки досліджень [40; 83; 85], відноситься "віртуальне".
Дослідниця О.Карокозова, глибоко досліджуючи етимологію категорії "віртуальне", пише: "Назва "virtus" від "vir, viri" - "муж, мужчина", від якого в множині у відмінюванні породжуються значення 1) сила, насилля; 2) могутність, було введено у вжиток імператором Августом Октавіаном (63-14 до н.е.) у якості символу переможця, хранителя, супутника Августа, умиротворителя, мужності як головної чесноти римського народу" [95, c.317]. Частіше за все за часів Риму, virtus використовувалося в значенні військової сили та доблесті воїна (ще одним використанням слова virtus було ім'я богині військової доблесті). Використання virtus невідривно поєднано з особливостями душевного стану воїна, що виникав в афектних, навіть екстатичних станах свідомості. В.Лосєв цитуючи Вергілія, знаходить цьому підтвердження: "протирічно-трагічний стан духу Мезенція, що кинувся на ряди ворогів, дуже чітко формулюється таким чином: це сором за загибель сина ("aestuat ingens...pudor"), божевілля ("insania") від горя, розуміння своєї сили ("conscia virtus") та збудження фуріями любов до сина" [125, c.107]. Дослідник елліністично-римської естетики А.Лосєв відзначає, що в працях Цицерона існує й інший аспект у використанні virtus - це його тлумачення як синоніму мудрості. Наведемо тріаду її складових: "перша є розуміння істинної та справжньої природи кожного явища, їх взаємообумовленості... друга є вмінням стримувати душевні хвилювання, яку греки називали "страстями" (pathe), та підкорювати інстинкти розуму, що ми називаємо hormai, третя - в розумному та тактичному поведені з оточуючими, аби за їх допомогою в достатку мати те, чого потребує наша природа" [125, c.374].
Чеснота є однією з базових категорій в рамках римської етики. За допомогою етичної трактовки virtus, в працях Діогена Лаертського, Марка Аврелія, Цицерона тощо, характеризується етичний ідеал римських стоїків - мудрець як хазяїн власної долі, що досяг гармонії між собою та природою, що може бути доброчесним у будь-яких умовах.
Окрім етичного навантаження, яке virtus отримав у працях римських філософів, дослідниками виявлений його зв'язок з тріадою категорій ??????? - ???????? - ?????????? ( під ??????? розуміється можливість, потенція; під ???????? - енергія, дія, здійснення, актуалізація; під ?????????? - ентелехія, дійсність, актуалізованість). Характеризуючи категорію "віртуальне" в рамках середньовічних християнських концепцій, вважається що там virtus знайшов категоріальний статус у ході переосмислення аристотелевської та платонівскої категоріальних парадигм. В цілому ж категорія віртуальності використовувалася для вирішення таких фундаментальних проблем схоластики, як конституювання складних речей із простих, концептуалізація подій, що існують тимчасово та у частковій формі, а також для позначення зв'язку загальної сутності з активністю одиничних речей. При чому, в рамках вищезгаданої тріади категорій, virtus може розумітись як в контексті здібностей людини (мужність, чеснота тощо) в ролі dynamis, так і в розумінні його в значенні енергії, сили, реалізації інтелектуальних здібностей людини тощо, як energeya. В значенні dynamis, вищезгадане поняття може бути багатозначним та невизначеним, тим, що містить у собі велику кількість можливостей, що існують в якості чистої потенції, але які можуть реалізуватись у конкретних формах буття. Як energeya, virtus може розумітись в контексті реалізації, діяльності, але все ж залишатись потенцією, що не змогла реалізуватись. Середньовічна натурфілософія завдяк