Вы здесь

"Польська підпільна держава" (1939 - 1945 рр).

Автор: 
Поліщук Павло Ярославович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U003942
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ «Польської підпільної держави»
(1939 – 1941 рр.)
2.1. Передумови утворення цивільного підпілля
Поразка у вересневій кампанії 1939 р. була для польського населення
потрясінням. Це потрясіння посилювалося тим, що до початку війни влада
підтримувала міф про велич та могутність Польщі. Напередодні війни у Польщі
повсюди можна було побачити плакати із зображенням маршала Е. Ридз-Сміглого на
фоні літаків та танків. Панувало переконання, що у разі початку війни польське
військо за тиждень перебуватиме у Берліні.
Реальність виявилася зовсім іншою. Польська армія під натиском агресора вже з
перших днів війни почала відступати. Проте органи державної влади, посадовці
почали втікати ще швидше, ніж відбувався наступ німецьких військ. Евакуація
органів державної влади з Варшави розпочалася у ніч з 4 на 5 вересня, а
командувач польським військом Е. Ридз-Сміглий залишив столицю у ніч з 6 на 7
вересня. Через тиждень головнокомандувач знаходився у районі Коломиї, а
президент та уряд – над Прутом і Дністром в районі Косова й Кут.
Капітуляція Польщі та втеча політичної еліти з країни справляли гнітюче
враження на населення. Владу звинувачено у бездарності, яка покрила ганьбою
край, і навіть у зраді національних інтересів. Влада вже не мала ніякої
підтримки громадян. Проте, варто зауважити, що залишення польським урядом меж
держави можна оцінювати двояко. З одного боку, це розцінювалося як зрада свого
народу, а з іншого, евакуація органів влади дала змогу уникнути їх захоплення,
і замість того, щоб підкоритися окупантові, увійшовши до підконтрольної йому
системи цивільної адміністрації, польський уряд вже поза межами своєї держави
заклав основи легітимної влади, яка стала його безпосереднім правонаступником.
Відтак легітимність еміграційного уряду була однією з умов легітимності
«Польської підпільної держави».
Поштовхом до формування системи державних інституцій «Польської підпільної
держави» став виїзд керівництва ІІ Речі Посполитої з країни, яке з 17 на 18
вересня перемістилося до румунських Чернівців. Військова конвенція з французами
передбачала початок загального французького наступу на сімнадцятий день нападу
німців на Польщу. Польський уряд та головнокомандувач залишили країну якраз 17
вересня 1939 року, давши французам формальний привід так і не розпочинати
активних бойових дій проти Німеччини [140 Stanisіaw Mackiewicz (CAT), Historia
Polski od 17 wrzeњnia 1939 r. do 5 lipca 1945 r., Londyn, Puls, 1993.].
В. Сікорський не поїхав до Чернівців, а, зустрівшись з французьким послом у
Польщі Леоном Ноелем, вирушив до Бухаресту, який покинув 22 вересня 1939 р., і
за 2 дні був у Парижі. Там він проводив переговори про створення нового
польського уряду. Цілком вірогідно, що саме В. Сікорський організував
інтернування уряду ІІ РП в Румунії. Офіційно ж Франція здійснила натиск на
румунську владу, щоб та інтернувала працівників польського уряду, даючи
можливість очолити еміграційний уряд своєму прихильникові В. Сікорському.
18 вересня румуни почали вимагати від Ю. Бека підписання декларації про те, що
уряд «відмовляється від усіх конституційних, політичних та адміністративних
повноважень». Після відмови румунська влада запропонувала польському уряду
залишити прикордонні Чернівці й переїхати вглиб країни до Біцаза, Сланіц і
Крайова [141 Eugeniusz Duraczyсski. Polska 1939-1945. Dzieje polityczne. Wiedza
powszechna. 1999 r. – S. 115 – 116.]
.
Розуміючи, що інтернованим не можна здійснювати будь-якої політики, 23 вересня
президент Ігнатій Мосьціцький призначив своїм наступником генерала Болеслава
Вєняву-Длугошевського – тодішнього посла Польщі в Римі. Останній був
непересічною, однією з найбільш цікавих у польській історії постатей, про що
свідчить 14 присвячених йому монографій. За освітою Б. Вєнява-Длугошевський був
лікарем. З Юзефом Пілсудським він познайомився у Парижі ще до здобуття Польщею
незалежності, й з тих часів вони перебували у близьких стосунках. У міжвоєнні
часи Б. Вєнява-Длугошевський займав високі посади в польському війську. Все це
свідчить про те, що генерал належав до пілсудчиків. Саме політичною
приналежністю Б. Вєняви-Длугошевського було зумовлена заява французького уряду
про недовіру до.
29 вересня, за поданням послів Польщі в Парижі та Лондоні, Мосьціцький
призначив своїм наступником Владислава Рачкевича, другорядного політика, який
перебував у Франції.
30 вересня у Парижі склав присягу новий президент, призначений І. Мосьціцьким
відповідно до вимог Конституції 23 квітня 1935 року, Владислав Рачкевич.
Останній призначив прибулого до Парижа через Румунію В. Сікорського прем’єром
польського еміграційного уряду, а пізніше – головнокомандувачем. [142 Tadeusz
A. Kisielewski. Zamach Tropem zabуjcуw generaіa Sikorskiego. Poznaс: Dom
wydawniczy Rebis. 2006. – S. 13]
Очолюючи уряд у перший період Другої світової війни, В. Сікорський настільки
глибоко вірив у відносно швидку перемогу на боці Франції, що зігнорував
розв’язання політичної ситуації на еміграції, розраховуючи, що військова
перемога забезпечить йому повний політичний успіх. Ігнорування прем’єром на
початку Другої світової війни політичного та цивільного аспектів підпілля
спричинило масу труднощів у діяльності «Польської підпільної держави».
Уряд Сікорського склав присягу 1 жовтня 1939 р., до його складу, окрім
прем’єра, увійшли: Станіслав Стронський – віце-прем’єр, Август Залеський
–міністр закордонних справ, Адам Коц – міністр фінансів (з кінця року Адам
Страсбург). Через декілька днів до уряду ввійшли Ю. Галлер, Ян Станчик,
Александер Ладос, а пізніше – Маріан Сейда, Казимір Соснковськи