РОЗДІЛ 2
ПРИНЦИПИ ТА МОТИВИ НОМІНАЦІЇ В КІНОНІМІЇ
В основі первинного акту номінації предметів і явищ лежить суб’єктивний
характер сприйняття навколишнього світу. Будь-якому предмету чи реалії
притаманна велика кількість ознак, але тільки окремі з них знаходять
відображення у свідомості мовця й закріплюються в назві. М. Гінатулін зазначає,
що поштовх до виникнення нового імені дає не мова, а сам предмет, для опису
ознаки якого людина відшукує мовні засоби [39, c. 11]. Т. Боброва наголошує, що
будь-яка назва „наповнена глибоким змістом, і в її вихідній, етимологічній
словотвірно-семантичній структурі яскраво просвічуються контури позамовної
дійсності, яка визначає й зумовлює її номінаційний характер” [15, с. 74].
Теорія номінації пов’язана насамперед з тим, яким чином створюються та
фіксуються за певними реаліями поняттєві форми мислення мовців.
2.1. Проблеми дослідження лексичної номінації
Дослідження лексичної номінації вже протягом багатьох років є актуальною
проблемою сучасного мовознавства. Проте Б. Серебреников відзначає, що,
незважаючи на досить ґрунтовний рівень праць у цій царині, „..багато ще
залишається не з’ясованим, окремі їхні результати часто між собою не узгоджені,
визначені не досить точно” [156, с. 147]. Сам термін „номінація” багатозначний.
Так, О. Кубрякова визначає номінацію як процес „називання предметів і ситуацій
за допомогою мовних засобів, закріплення за певним референтом того чи іншого
спеціального знака” [104, с. 6]. Другим значенням терміна О. Тараненко вважає
результат процесу називання, тобто саму назву, третім ? використання вже
готових найменувань у процесі мовленнєвих актів [176, с. 385]. Цей дослідник
виділяє такі номінативні мовні засоби: а) слово або його окреме лексичне
значення (у полісемічному слові) ? основна номінативна одиниця; б) стійкі
лексикалізовані та фразеологізовані сполучення слів і синтаксичні конструкції,
еквівалентні слову; в) синтаксичні словосполучення, які позначають предмет,
процес, ознаку разом з їхньою конкретизацією; г) речення та більші одиниці
тексту [176, с. 385].
А. Уфімцева поділяє словесні знаки на номінативні і неномінативні. До
номінативних зараховано апелятивні іменники, прикметники, дієслова,
прислівники, які виконують одночасно дві функції словесного знака ?
сигніфікативну, тобто формують поняття, та номінативну, тобто вирізняють назви
класів предметів за їхніми денотатом і сигніфікатом; власні назви, які
обмежуються однією функцією, ? позначення предметів без вказівки на
характеристику денотата; числівники, які тільки відрізняють одну кількісну
ознаку від іншої, не виражаючи будь-якого змісту [183, с. 37?45]. До
неномінативних віднесено займенники, прислівники часу, місця, дієслова руху,
прийменники, сполучники, частки [183, с. 49]. Цю думку поділяє О. Тараненко,
обґрунтовуючи ширше і вужче розуміння номінації: у ширшому значенні номінація
сприймається як знакова репрезентація позамовних об’єктів, властива всім типам
мовних знаків, у вужчому ? тільки як називання об’єктів, тоді як указування на
них (функція дейктичних одиниць) або їхнє вираження (наприклад, за допомогою
вигуків) уважається невласне?номінацією або взагалі виводиться за її межі [176,
с. 385].
Також у різних наукових роботах не збігається й зміст термінів „первинна” і
„вторинна” номінація. А. Уфімцева [183, с. 7] під первинною номінацією розуміє
мовне позначення за допомогою слів чи словосполучень, а під вторинною ? за
допомогою речень.
У той же час більшого поширення набуло інше лексичне наповнення цих термінів.
Зокрема в працях О. Кубрякової [104], В. Телії [179, с. 129], О. Тараненка
[176, с. 386] та ін. під первинною номінацією розуміється початкове мовне
позначення об’єктів, під вторинною ? використання вже наявних у мові
номінативних засобів у новій для них функції називання.
Називаючи певні об’єкти, людина цим самим індивідуалізує та класифікує їх за
певними ознаками, які на момент номінації найяскравіше виділяли ці об’єкти
серед інших. О. Суперанська зазначає, що власні назви тісніше пов’язані з
об’єктами, які вони називають, ніж апелятиви, для розуміння яких достатньо
абстрактної та невизначеної предметності [165, с. 266]. В. Сталтмане наголошує,
що вибір назви апелятивів свідчить про те, що об’єкти сприймаються як типові,
повторювані, мають характеристики, ознаки, якості, які вирізняють їх з-поміж
інших речей та об’єднують у відповідний клас лексем. У процесі індивідуалізації
названий об’єкт сприймається не як член класу, а як окремішня одиниця
[158, с. 15].
Присвоєння об’єкту власного імені є перманентним і переважно зумовлене
позалінгвальними ? соціально-економічними, суспільно-політичними, культурними,
побутовими та низкою інших чинників. Загальні ж назви, які тільки свідчать про
належність об’єкта до того чи іншого класу або групи подібних, є переважно
сталими, характеризуються відтворюваністю, повторюваністю, і в процесі
спілкування мовець користується готовим фондом номінацій.
В. Сталтмане стверджує, що будь-яке назвотворення передбачає причину, привід і
мотив номінації [158, с. 20]. Вона визначає мотивацію імені як “комплекс
причинно-наслідкових зв’язків, по-різному представлений в іменах різних типів і
різною мірою доступний для спостереження і вивчення” [158, с. 20].
На думку М. Голєва, мотиваційна ознака ? це одна з об’єктивних ознак самої
реалії, що виокремлюється як “представник” усієї сукупності її прикмет, здатних
найбільш яскраво виділити даний предмет з низки однорідних [44]. М. Гінатулін
визначає мотивацію як “акт відображення ознаки предмета в його назві засобами
мови” [39, с
- Київ+380960830922