РОЗДІЛ 2. МОТИВАЦІЙНА БАЗА ОЙКОНІМІВ ХАРКІВЩИНИ XVIIІ – XXІ СТ.
2.1. КЛАСИФІКАЦІЯ ОЙКОНІМІВ ЗА МОТИВАЦІЙНИМИ ОЗНАКАМИ
Топоніми є предметом народної свідомості, тому відбивають різноманітні аспекти
духовного й матеріального життя людей різних історичних епох. Топонімія певної
території віддзеркалює особливості світосприйняття, світорозуміння народу, яке
є неоднаковим на різних хронологічних зрізах, як неоднаковим є й топонімікон
місцевості в різний час проживання мешканців. І проблема з’ясування мотиву
номінації назв пов’язана з потребою проникнення в психологію називача, який у
свій час дав поселенню (чи іншому географічному об’єкту) саме ту чи ту назву.
Такий вибір з боку називача конкретної назви під час номінації поселення
підпорядкований певній нормі, яка, на думку Д. Г. Бучка, примушує мовця
зупинятися на тих ознаках реалій, які найбільше цій нормі відповідають [21:
66].
Проблема оптимальної побудови опису ономастичного матеріалу в залежності від
мотивів називання фізико-географічних об’єктів не нова, і необхідність її
вирішення усвідомлювалася науковцями ще в XIX ст. За свідченням С. Роспонда,
перша класифікація слов’янських назв поселень була здійснена чеським істориком
Ф. Палацьким, який поділяв ойконіми на дві основні групи: 1) назви поселень від
імен їх засновників чи власників; 2) назви від топографічних характеристик
місцевості [195: 15]. Поза цими групами вчений вирізняв ще дві – складені назви
(Velehrad, Kozojedy та под.) і назви з невідомим мовознавцю походженням (Ktis?,
Krc? та ін.) [195: 15].
Ф. Міклошич серед основних груп онімів також виділяв дві: 1) назви, які
походять від назв осіб; 2) назви, які походять від неособових онімів [195: 16].
Відносячи назви до першої чи другої групи, мовознавець керувався формальними
показниками онімів, не враховуючи функціонального навантаження афіксів. Це
зробило хибними деякі результати проведеного розподілу: в одній групі було
об’єднано деякі відособові й невідособові назви (наприклад, Dobromil+ovъ і
Grab+ovъ) [195: 17].
Польський історик Т. Войчечовський поглибив попередні класифікації, поділивши
назви на топографічні (Grodek, Biaіa), патронімічні (Kotowice), від імен
власників (Dalechoмw), службові (Kuchary, Strzelce) і родові (Kruki, Wshebory)
[195: 19]. Ця класифікація була вдосконалена й розбудована Я. Рудницьким,
С. Грабцем і В. Ташицьким [195: 21].
Іншим принципом розподілу – граматичним – керувався П. Скок, виділивши 4 групи
назв: прикметникові, від субстантивованих прикметників, від топонімійних
апелятивів і складені назви [195: 25 – 26].
С. Розпонд пропонує поділяти назви місцевостей на 3 групи, виділяючи в межах
кожноїх з них підгрупи – в залежності від значення та структуру відповідних
онімів: 1) непохідні (Most, Mostek, Gora); 2) похідні (Podlipnik), 3) назви
складені й складні (Nowydwoмr, Za Bukowym) [195: 34].
Отже, у працях того часу розглядалися різні спроби класифікації назв населених
пунктів, найпоширенішими серед яких були ті схеми аналізу, в основу яких
покладено лексико-семантичний та структурний принципи.
Практика застосування історичного підходу має місце в ономастиній розвідці
канадського вченого Г. Х. Амстронда, класифікація якого подана в книзі “The
Origin and Meaning of Place Names in Canada” (1930). Амстронд поділяв назви на
групи залежно від часу їх виникнення.
Є. М. Черняхівська розглядає різні спроби класифікації назв населених пунктів
вітчизняних і зарубіжних учених, у тому числі ті схеми аналізу, в основу яких
покладено лексико-семантичний принцип [178: 5–9]. На основі дослідженого
матеріалу (топонімікону Львівщини) дослідниця виділяє в топонімії два основник
лексико-семантичних класи (у межах яких вичленовує окремо топоніми, утворені
від назв “осіб” і “не осіб”):
1. Назви населених пунктів, пов’язані з природно-географічним середовищем і
певними ознаками місцевості;
2. Назви населених пунктів, пов’язані з розвитком матеріальної й духовної
культури, суспільно-політичним устроєм та соціально-економічними відношеннями.
Близькою за змістом до попередньої є класифікація топонімів за семантикою
твірних основ І. І. Жиленкової, яка розрізняє серед назв фізико-географічних
об’єктів номени двох типів:
назви природно-географічного характеру;
назви культурно-історичного характеру [56: 12].
Так само семантичним принципом розподілу послуговувалися В. А. Жучкевич [57:
90], О. С. Стрижак [118: 80 – 95], класифікуючи назви в залежності від
лексичного значення твірних основ. В “Історії української мови” розподіл
топонімів здійснено за їх лексико-семантичними ознаками, виділеними
В. Ташицьким у його класифікації слов’янських назв географічних об’єктів. До
таких семантичних груп зокрема відносяться:
а) топографічні назви;
б) назви, пов’язані з діяльністю людини;
в) посесивні назви;
г) назви, що первісно були найменуванням жителів [98: 622].
Д. Г. Бучко виділяє в українській ойконімії 4 принципи номінації:
номінація поселень за назвами людей, які в них первісно жили;
номінація поселень за належністю їх до певних осіб;
номінація поселень за їх зв’язками з іншими об’єктами;
номінація поселень за властивостями та якостями самих населених пунктів [21:
70].
Але протиставлення перших двох принципів не є, на наш погляд, доцільним, бо, по
суті, обидві групи слів об’єднують відособові назви, серед яких домінують
відантропонімні.
Вважаємо також, що розробити й запровадити для дослідження різних топонімних
систем єдину, універсальну, загальноприйняту класифікацію, навряд чи є
можливим. Слушною щодо цього є думка
Є. М. Черняхівської: “Класифікація топонімічного матеріалу може бути тільки
тоді задовільною, коли вона витікає із самого матеріалу...” [178: 4].
Геогра
- Київ+380960830922