РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПЕРІОДИЗАЦІЇ
ІСТОРИКО-ПРАВОВОГО ПРОЦЕСУ
2.1. Історико-правовий процес як об'єкт періодизації
Слово «історія» запозичене з грецької мови, де так називалася розповідь про
події. Нині це слово використовується, як правило, у двох значеннях: по-перше,
для позначення процесу розвитку людського суспільства, особи в часі; по-друге,
коли мова йде про науку, яка вивчає цей процес. Інакше кажучи, у першому
значенні поняття «історія» та «історичний процес» є синонімічними. У зв'язку із
цим характерними є такі слова відомого російського історика В.О. Ключевського:
«у науковій мові слово історія уживається у двоякому сенсі: 1) як рух у часі,
процес, і 2) як пізнання процесу. Тому все, що здійснюється у часі, має свою
історію. Змістом історії як окремої науки, спеціальної галузі наукового знання
служить історичний процес, тобто хід, умови й успіхи людського співжиття або
життя людства в її розвитку і результатах. Людське співжиття – такий же факт
світового буття, як і життя природи, що оточує нас, і наукове пізнання цього
факту – така ж неусувна потреба людського розуму, як і вивчення життя цієї
природи. Людське співжиття виражається в різноманітних людських союзах, які
можуть бути названі історичними тілами і які виникають, ростуть і
розмножуються, переходять один в іншій і, нарешті, руйнуються, – словом,
народжуються, живуть і вмирають подібно до органічних тіл природи. Виникнення,
зростання і зміна цих союзів зі всіма умовами і наслідками їх життя і є те, що
ми називаємо історичним процесом» [72, с.33].
Отже історія – це, перш за все, процес. Із цим сьогодні згодна більшість
істориків і фахівців з філософії історії. Так, наприклад, англійський історик
Дж. Тош пише: «… історія – це не просто колекція моментальних знімків минулого,
навіть найяскравіших і контекстуально багатих», «фундаментальний аспект
історичної свідомості – це розуміння історії як процесу, зв'язків між подіями в
часі, що додає їм більшого сенсу, ніж їх розгляд в ізоляції» [152, с.20].
При цьому слід погодитися з думкою про те, що історичний процес має різні
грані. Виходячи із цього, виокремлюються чотири типи історичних процесів:
1) історичний процес може являти собою послідовність етапів або моментів у
виникненні, розвитку і завершенні певної події в рамках даної історичної
ситуації;
2) історичний процес може виступати як послідовність зміни різних подій
усередині даної ситуації;
3) історичний процес може складатися як зміна ситуацій усередині тієї або іншої
історичної системи у фіксованому інтервалі часу;
4) історичний процес може бути зміною історичних систем у визначеному історично
інтервалі. У цьому виразі він є послідовністю якісно відмінних етапів, стадій
або фаз у ході історичного розвитку [див.: 125, с.83].
Такий різноплановий характер історичного процесу при його дослідженні вимагає
застосування різних методів [див.: 139, с.20-22]. Із цього приводу І.Д.
Ковальченко пише: «Історія – не тільки просторова, але й безперервна тимчасова
діяльність людей, що проходить при певних і таких, що змінюють їх, суспільних
відносинах. Очевидно, ця діяльність повинна вивчатися не тільки у
просторово-синхронному, але й в діахронному вираженні. Саме при діахронному
вивченні суспільно-історичного розвитку більшість учених і бачать головне
завдання історичної науки» [73, с.205].
Сказане про процесний характер історії повністю може бути поширене на історію
права, оскільки «згідно з принципом історизму неспростовним фактом є те, що
кожне явище соціального життя розвивається у часі й проходить у своєму русі
певні етапи, має своє минуле, свої закономірності розвитку, а отже, свою
історію. Право – соціальне явище, а значить все сказане відноситься і до нього,
тобто воно має свою історію» [49, с.175] [7 Теза основоположників марксизму про
те, що «право так само не має своєї власної історії, як і релігія», детально
проаналізована М.А. Дамірлі, який дійшов висновку, що «не дивлячись на певні
теоретичні прогалини марксизму, висловлювання про те, що «право не має своєї
власної історії» ніяк не спрямоване на заперечення власного історичного бутя
права, специфіки правових явищ та власних закономірностей їх історичного
розвитку, і, таким чином, з цієї тези були зроблені помилкові, спрощені
висновки» [49, с.183-184].].
Таким чином, історія є процес, а право, як і будь-яке інше соціальне явище, має
свою історію, значить, історія права – це процес, який по іншому може бути
названий «історико-правовим процесом».
В історії філософсько-історичної думки історичний процес трактувався і сьогодні
продовжує трактуватися далеко не однаково. Уявлення про історичний процес
історично видозмінювалося. Ці зміни пов'язані із світоглядом мислителів, їх
філософськими поглядами. Для одних історія – поступальний, висхідний розвиток,
тобто прогрес. Для інших – просто розвиток. Є люди ще обережніші: для них
історія – тільки зміна. Останні не завжди розуміють історію як процес. Для
декого із них вона – безладне нагромадження різного роду не пов'язаних одна з
одною випадковостей.
Накопичений людством досвід духовного освоєння історії при всій відмінності
світоглядних і методологічних позицій виявляє деякі загальні риси. У їх числі в
науковій літературі виділяються такі.
По-перше, історія розглядається як процес, який розгортається в реальному
просторі і часі. Він протікає через певні причини. Ці причини, де б їх не
знаходити (на землі чи на небі), є чинниками, що зумовлюють рух історії та її
спрямованість.
По-друге, вже на ранніх етапах осмислення шляхів і долі різних країн і народів,
цивілізацій і конкретних національних суспільств виникає проблемат
- Київ+380960830922