Розділ 2
ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ
УКРАЇНИ В ТРАНСФОРМАЦІЙНИЙ ПЕРІОД
Ефективність трансформації українського суспільства цілком справедливо
пов’язують з молоддю. Але об’єктивно енергія, сила і потенціал молодого
покоління здатні відігравати позитивну роль у розвитку суспільства лише за
певних умов. Визначальними серед них є ставлення старших поколінь, суспільних
інституцій та особливо держави, що виявляється в державній молодіжній політиці.
Якщо в результаті здійснення молодіжної політики створюються необхідні умови,
надаються достатні гарантії для соціального становлення і розвитку молодого
покоління, то воно буде здатне і матиме бажання спрямувати свій потенціал у
відповідності з інтересами суспільства у всіх сферах своєї життєдіяльності.
Відсутність такої політики або її неадекватне проведення, як справедливо
зазначає М.Ф. Головатий, призводять до серйозних кризових явищ у молодіжному
середовищі, зокрема, й у всьому суспільстві загалом [31, с. 3].
У часи реформ, перебудов роль молоді в суспільних процесах зростає і,
відповідно, особливої ваги набуває молодіжна політика держави. Тому в 90-х
роках XX ст. політика незалежної Української держави щодо молоді зазнала
істотних змін. Утвердилася державна молодіжна політика нового типу, яка своєю
пріоритетною і специфічною спрямованістю покликана створити умови для
якнайшвидшого соціального становлення молоді, найповнішої її реалізації як у
власних, так і суспільних інтересах.
Сьогодні діяльність держави в царині молодіжної політики потребує наукового
осмислення. Зокрема, поставлена необхідність глибокого аналізу місця і ролі
державної політики, органів державної влади в політичній соціалізації молоді.
За радянських часів проблема політичної соціалізації молоді залишалася
малодослідженою. Більше уваги приділялося розробці та втіленню у життя
державної молодіжної політики, спрямованої на так зване комуністичне виховання
молоді, в основі якого була покладена марксистсько-ленінська ідеологія. Вона
здійснювалася за такою схемою: основна її частина проводилася через Всесоюзну
Ленінську Комуністичну Спілку Молоді (ВЛКСМ) (фактично єдина молодіжна
організація), інша – через державні органи освіти, охорони здоров’я, оборони,
внутрішніх справ, держкомспорту, інформаційні відомства, культосвітні заклади.
Об’єктом цієї політики було молоде покоління, яке намагалися виховати в дусі
будівника комунізму. Молодь не розглядалася як суб’єкт цього процесу. Молодіжна
політика мала патерналістський характер і вимагала від молодого покоління діяти
і розвиватися в заданому напрямі. На місцях вона провадилася через місцеві
партійні і комсомольські комітети, державні органи влади, громадські
організації. Координацією роботи з молоддю опікувався комсомол, що провадив її
під керівництвом і за сприянням партії. Характерною рисою державної молодіжної
політики була її уніфікованість як за напрямами, так і за формами провадження.
Не стала виключенням з цього правила резолюція XXVIII з’їзду Компартії України
“Про молодіжну політику Компартії України” (1990 р.), яка давала доручення
партійним комітетам виробити нову молодіжну політику, залучивши до цього
державні й комсомольські органи, науковців і практиків [136, с. 63].
Проголошення незалежності України поклало початок розробці державної молодіжної
політики на основі ідей демократії і гуманізму, виховання молодого покоління на
ідеалах незалежності і патріотизму, любові до своєї Батьківщини, переборення
комплексу меншовартості тощо. Формування такої молодої людини можливе за умов
активного її включення через державну політику, органи, що її репрезентують в
процес політичної соціалізації.
Українські дослідники молодіжної проблематики виходять із того, що державна
політика повинна базуватися на усвідомленні загальновизнаної істини, що за
молоддю як соціальною групою населення, реально діючою уже сьогодні, не лише
майбутнє, а й багато в чому залежить сьогодення, його формування і оновлення.
За таких умов першочерговим обов’язком держави постало завдання – допомогти
молоді створити такі державні органи та формальні молодіжні організації, котрі
б активно включили молодь в державотворення, а отже, і в процеси її політичної
соціалізації. Першими документами, котрі були покликані реформувати державну
політику в умовах незалежності, були: Декларація “Про загальні засади державної
молодіжної політики в Україні” (грудень 1992 р.) і Закон “Про сприяння
соціальному становленню і розвитку молоді в Україні” (лютий 1993 р.), прийняті
Верховною Радою України. Ці законодавчі акти дали можливість на практиці
втілювати чи організовувати державну молодіжну політику, визначати основні
напрямки її подальшого розвитку.
Формування різного роду неформальних молодіжних груп та об’єднань, які повсюдно
стали виникати з проголошенням незалежності України є свідченням того, що
молодь не стала стороннім споглядачем політичної трансформації українського
суспільства на шляху до демократії і прогресу. Її включеність в цей процес
одночасно означає і те, що молодь політично соціалізується.
Державна молодіжна політика, на думку ряду дослідників, пройшла декілька
періодів свого становлення. Так, перший період її становлення припадає на 1991
– березень 1993 рр. Він характеризується відсутністю необхідної законодавчої
бази, сталих поглядів на державну молодіжну політику в більшості депутатів,
керівників органів виконавчої влади та й у самих молодіжних працівників.
Досвіду її реалізації не було. Нерідко керівництво не розуміло суті та не
бачило шляхів вирішення молодіжних проблем у нових умовах. Це призводило до
того, що кожний значний крок робився
- Київ+380960830922