РОЗДІЛ 2. ЗАСЕЛЕННЯ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ НІМЕЦЬКИМИ КОЛОНІСТАМИ
2.1. Колонізація німцями Північного Причорномор’я та Приазов’я
Колонізація земель Північного Причорномор’я почалася з другої половини XVIII
ст. Колонізаційні процеси на приєднаних до Російської імперії південних землях
мали свою особливість. По-перше, колонізація в цих землях, мала організований,
урядовий характер. По-друге, колонізація південних територій відбувалася у
різних формах, пов’язаних із розвитком старих та створенням нових міст і
населених пунктів, різноманітними видами господарчої
діяльності - землеробством, торгівлею, промисловістю, ремісництвом, рибальством
тощо. По-третє, процес колонізації південноукраїнських земель тісно пов’язаний
з утворенням поліетнічного за складом і походженням населення краю.
Тому, передусім, детально розглянемо основні економічні й політичні причини
колонізації та прийняття російським урядом заходів, спрямованих на запрошення
іноземців і заселення ними причорноморських районів України. Слід враховувати
географічні умови: м’який клімат, родючі землі, мережу великих і маленьких
річок з основною водною артерією - давнім торговельним шляхом - річкою Дніпро.
Наявність морів сприяло розвитку зовнішньої торгівлі, військовому та
торговельному судноплавству.
Важливою передумовою колонізації південних земель були військово-політичні
події другої половини XVIII ст. Відвоювати вихід до морів Російська держава
прагнула ще в XVI ст. Це надзвичайно важливе завдання стояло перед нею і
наприкінці XVII та протягом усього XVIII ст. Після Бахчисарайського мирного
договору 1681 р., визнавалося приєднання Лівобережної України і Києва до Росії,
а кордоном між останньою і Туреччиною визначався Дніпро [3.226; С.34]
Приступаючи до заселення необжитих степів Півдня України, російський уряд
керувався й політичними міркуваннями. Катерина II намагалася ослабити, а згодом
і повністю ліквідувати волелюбну «козацьку республіку» - Запорозьку Січ, яка не
вписувалася в загальний фон кріпосницької Росії, була осередком боротьби за
національну незалежність України та вільний її розвиток на демократичних,
республіканських засадах.
З створенням у 1764 р. Новоросійської губернії, до якої входило ще більше
поселень на Запорожжі, розташованих на обох берегах Дніпра, а також подальшою
централізацією прикордонного управління й установ запорозьким козакам ставало
дедалі складніше захищати свої вольності, і наступ на них царського уряду
невпинно посилювався. «Запорозька свобода, - зазначала О. Єфименко, - заважала
встановленню на сусідніх територіях порядку, який зміцнювався на основі
поліційно-кріпосницького ладу; крім Новоросійської губернії, яка натискувала на
запорозькі землі з півночі, знову створена Азовська губернія вимагала такого ж
розширення за рахунок запорозьких земель з південного сходу... Російській
державі існування Запорожжя, з одного боку, було непотрібним, з другого боку -
дуже незручним, і вона вважала за необхідне знищити його. [3.234; С.338]. Ще
остання запорозька депутація була в Петербурзі, товплячись в приймальнях
вельмож та штовхаючись по канцеляріях, як Потьомкіну був даний височайший указ
захопити Січ і Запорожжя, захопити по можливості без насильства і
кровопролиття. Потьомкін доручив цю справу Текелію. Була ще одна причина, яка
прискорила падіння Запорожжя, зрештою, і само по собі неминуче: це втручання
запорожців у заворушення південноросійського народу Правобережної, тобто
Польської, України, роль, яку відігравало Запорожжя в так званому гайдамацтві»
[3.234; С.354].
Про те, як розривали на шматки землі запорозьких козаків після зруйнування
Січі, писав наш Великий Кобзар: «На тій Україні...байстрюки Катерини сараною
сіли»[3.366; С.233]. Не залишилося поза увагою Т.Шевченка і переселення німців
на ці землі. У вірші «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в
Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» він зазначив: «І на Січі мудрий
німець картопельку садить»[3.366; С.253].
Як бачимо, в пам’яті народній на віки вкарбувалися згадки про події, які
відбувалися після зруйнування Запорозької Січі на Південній Україні. Але
ґрунтовних наукових досліджень про те, як проходило заселення цих земель,
причини, що спонукали німців, переселятися в Україну, про періоди і характерні
особливості цих переселень надзвичайно мало.
Комплекс стратегічних, економічних і політичних причин неухильно штовхав
царський уряд на швидке проведення колонізаційної політики, спрямованої на
заселення Півдня України. Катерина ІІ писала: «Росія, - не лише не має досить
жителів, але володіє ще надмірним простором земель, які і незаселені, і
необроблені. Отже, не можна знайти досить надій на примноження народу в
країні... [3.309; С.45-46]. Результат не змусив довго чекати.
На Півдні України взагалі колонізація мала різні форми. Серед них розрізняють
урядову та народну колонізацію. Якщо урядова колонізація мала організований,
цілеспрямований характер, то народна була стихійною і більш масова. У свою
чергу, урядова колонізація поділялася на поміщицьку та іноземну, яка
знаходилася під контролем уряду.
Урядова колонізація півдня Російської імперії почала активно розгортатися і
набирати силу з другої половини XVIII ст. Її метою стало господарче освоєння
краю та його територіально-адміністративна асиміляція. Важливим напрямком
політики російського уряду в освоєнні південних земель була іноземна
колонізація. Вона мала організований, цілеспрямований характер. Іноземні
колоністи спеціально запрошувалися російським урядом для «підйому господарства»
та наділялися землею і різними пільгами.
Важливий етап
- Київ+380960830922