РОЗДІЛ 2. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІВ У КОНТЕКСТІ БОРОТЬБИ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ
2.1. Українські соціал-демократи
про підсумки та перспективи змагань за незалежну Україну
Поразка українства в роки національної революції в 1917-1920 рр. не нівелювала його прагнення до політичної самостійності, до державного існування. Незважаючи на ідеологічні, політичні та організаційні відмінності між українськими політичними угрупованнями, що діяли на західноукраїнських землях та в еміграції у міжвоєнний період, переважна їх більшість стояла на засадах державності й соборності України.
Серед політичних партій, організацій і рухів, що продовжили боротьбу за українську незалежну державу, була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), заснована у 1905 р. на базі Революційної української партії. У своїй діяльності партія спиралася на робітників, а також на широкий загал українства, прихильників незалежної самостійної України. Однак реалії тогочасного політичного життя показали нежиттєздатність гасел такої перспективи. Лідери УСДРП прийшли до необхідності пошуків інших шляхів розв'язання українського питання. Вони зробили висновок, що найкращим варіантом на той час було утворення автономної України у складі унітарної демократичної Російської республіки. У період української національної революції, проголосувавши за ІV Універсал Центральної Ради, соціал-демократи відійшли від федералістичних гасел і стали на платформу боротьби за повну державну незалежність України.
УСДРП була чи не найактивнішою партією в часи революції, а її представники - В.Винниченко, С.Петлюра, В.Садовський, Б.Мартос, І.Сташенко - входили до складу першого уряду України. Головами урядів Української Народної Республіки впродовж 1919 - 1920 рр. були провідники цієї партії: В.Чехівський, Б.Мартос, А.Лівицький, І.Мазепа.
Вагомим є те, що в середовищі УСДРП ще восени 1917 р. виникли суперечності між лівими та правими з питання досягнення незалежності України. У грудні 1918 р. в Харкові ліві елементи українських соціал-демократів утворили організаційний комітет фракції незалежних, який діяв до 10 січня 1919 р., часу відкриття ІV конгресу УСДРП. На ньому були з'ясовані причини розходжень між обома фракціями. Дискусія спалахнула з питання про радянський принцип формування влади в Україні. Фракція незалежних заявила, що "єдино можливою формою влади в момент соціалістичної революції, принаймні в сучасній її стадії, визнає диктатуру пролетаріату й селянства в формі робітничих і селянських рад"1.
Праві відмежовувались від соціалістичної революції за більшовицьким зразком, тобто від диктатури пролетаріату і запевняли, що соціалізм має виростати поступово й закономірно на ґрунті розвиненого капіталістичного способу виробництва. "Сучасна революція на Україні є лише початкова підготовча стадія соціялістичної революції, стадія здійснення в першу чергу всіх загальнодемократичних реформ, стадія панування справжнього демократизму, через який і на підставі якого можливий успішний перехід до соціалізму"2.
Фактично, лідери правої, або офіційної, частини партії залишались на парламентській, демократичній позиції, що була покладена в основу українського державотворення. Цієї позиції українські соціал-демократи дотримувались впродовж подальшої своєї діяльності в умовах еміграції, куди вони вийшли внаслідок поразок армії УНР в боротьбі з військами радянської Росії.
Перебуваючи в еміграції, українські соціал-демократи в числі інших українських політичних осередків не втрачали надії через певний час повернутися на Батьківщину, щоб продовжити справу, розпочату в часи національної революції. Вони підводили підсумки своєї революційної діяльності, аналізували причини поразки українських визвольних змагань, опрацьовували платформи та програми щодо подальшої боротьби за українську незалежну, соборну державу.
Уесдеки дійшли висновку, що українська національна революція, хоч і пройшла найвищий ступінь свого розвитку, але ще не закінчилась і продовжувалася в інших умовах. На їх думку, український народ мав накопичувати сили, щоб знову піднятися на боротьбу проти окупантів України. Одночасно уесдеки зазначали, що в настроях українського суспільства спостерігалася апатія внаслідок виснаження політичної енергії мас, які під впливом більшовицької агітації та пропаганди на Наддніпрянській Україні почали вірити в те, що радянська влада забезпечить їм нормальне життя. Українці на західноукраїнських землях не бажали миритись з польською окупацією і розраховували на допомогу західних держав, сподіваючись якщо не на об'єднання з Наддніпрянською Україною, то на утворення окремої самостійної держави в західноукраїнському регіоні. Однак, як зазначали українські соціал-демократи, ці сподівання, мрії були ілюзією. Вони закликали не вірити в чутки про скоре повернення влади Української Народної Республіки, на що сподівалася частина української еміграції внаслідок неминучої загибелі радянської влади під ударами повстанців та українських армій, що нібито прийдуть їм на допомогу.
Усвідомлюючи тогочасний стан українських визвольних сил, ситуацію, що склалася в радянській Україні, становище на західноукраїнських землях, окупованих сусідніми державами, українські соціал-демократи вважали, що віра у близьке повернення в Україну на той час нездійсненна. Вони були переконані, що без політичної організації широких народних мас гасло "всенародного повстання" в цих умовах дало б протилежні наслідки: розпорошення сил, політичну деморалізацію, зневір'я мас, економічну руїну і фізичне винищення ворогами найактивніших елементів нації3.
Українські соціал-демократи були переконані, що в тих умовах головним завданням української політичної еміграції має бути широка систематична політична і організаторська робота, спрямована на збереження революційних здобутків і підготовку до нового етапу боротьби за незалежну, соборну державу. Шлях до визволення вбачався у спільній боротьбі всіх українських демократичних сил, адже окупанти українськи