РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ РСР У 1939–1941 рр.
2.1. Радянізація західноукраїнського регіону. Нова суспільно-політична ситуація
в краї
Друга світова війна стала рубіжним явищем у життєдіяльності населення Західної
України. Кількаразова зміна політичних режимів зрештою завершилася
возз’єднанням українських етнічних земель у кордонах Української РСР.
Для аналізу й оцінки масштабів „соціалістичних перетворень”, радянізації краю
та визначення точки відліку слід стисло охарактеризувати суспільне життя
української спільноти в міжвоєнних Польщі та Румунії. Потрапивши у становище
національних меншин, українство в обох державах зазнавало політичних,
економічних, соціальних, культурних, релігійних утисків. Разом із тим наявність
лояльних форм волевиявлення у вигляді політичних партій та громадських
об’єднань створила умови для отримання навичок самоорганізації й
самодіяльності.
Життєдіяльність громадських організацій українців у Польщі та Румунії проходила
під знаком боротьби з асиміляційною політикою урядів обох країн, тиском з боку
шовіністичних сил, всіляких обмежень та дискримінації. Незважаючи на це,
українська меншина використовувала будь-які можливості для відстоювання своїх
прав на вільний розвиток. Поряд із легітимними засобами використовувалися
методи саботажу, індивідуального терору, взяті на озброєння найбільш
радикальною частиною Організації українських націоналістів. Та все ж у своїй
переважаючій більшості українці виявили спроможність сприймати демократичні
цінності й домагатися справедливого вирішення національного питання мирними,
несиловими засобами. Свідченням цієї здатності до самоорганізації є десятки
громадських об'єднань різного профілю й призначення, які давали можливість
різним верствам українства відстоювати свої політичні, соціально-економічні,
релігійні права й свободи, брати активну участь у суспільному житті. Все це в
сукупності з неконструктивною позицією правоконсервативних і націоналістичних
кіл Польщі й Румунії сприяло формуванню національної самосвідомості українців,
посиленню їхнього прагнення до творення суверенних форм організації
національного життя і власної державності.
Агресія Німеччини проти Польщі поставила українців перед вибором: стати на
захист країни, громадянами якої вони були, чи орієнтуватися на державу, з якою
пов’язувалися сподівання на вільне самовизначення українства. 2 вересня 1939 р.
депутати від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) й
Українського національного об’єднання (УНО) декларували під час засідання сейму
готовність захищати Польщу. Їх підтримав ряд українських та польських
громадських діячів, у результаті чого з’явилася відозва з закликом стати на
захист держави [294]. За цих умов гостро постало питання про консолідацію
українських сил. А. Мельник у спеціальній відозві відводив роль консолідуючого
центру Організації українських націоналістів. Натомість О. Назарук (УНО)
вважав, що дану функцію вже виконує Контактний комітет (КК) [295]. Ще в кінці
серпня 1939 р. КК виробив проект Конституції Українського національного проводу
(УНП), що його мав затвердити „конгрес українських громадян”. УНП мав стати
українським передпарламентом з усіма його функціями, хоча серед пропонованих до
його складу діячів були тільки галичани і зовсім не було представників
Православної церкви. Конгрес передбачалося провести 4 вересня [296], однак
подальший розвиток подій зробив його проведення неможливим.
Пішовши на змову з нацистським керівництвом Третього рейху, Сталін заходився
„відновлювати історичну справедливість”, внаслідок чого Польща перестала
існувати як європейська держава. На західних кордонах тисячі українців,
громадян Речі Посполитої, зі зброєю в руках у складі польської армії намагалися
втримати навальний наступ вермахту. Та сили були надто нерівними. Червона
армія, перейшовши кордон, протягом тижня (17–24 вересня 1939 р.) зайняла
найбільші західноукраїнські міста: Ровно, Дубно, Збараж, Тернопіль, Коломию,
Луцьк, Станіслав, Львів, Дрогобич, Борислав та інші. „Золотий вересень”, як
назвали ці події тогочасні романтики від політики, багатьом українцям здавався
початком багатообіцяючих і обнадійливих змін, тому не дивно, що червоноармійців
вони зустрічали як визволителів, а процедура возз’єднання західної і східної
гілок українського народу сприймалася як акт соборності українських земель
сталінським режимом. Віддамо належне радянському ідеологічному апарату, який на
довгі десятиріччя зумів закріпити в свідомості переважної більшості українців
саме такий стереотип. Як тут не згадати слова О.П. Довженка, що лягли на папір
у 1942 р.: „Ах, коли б вистачило мені сили, й часу, написав би я роман про
визволення Західної України, про возз’єднання наших народів… І як народ
український фактично був тут ні при чім” [297]. Доступ до раніше закритих
архівних матеріалів дозволяє відтворити тогочасні події в усій їх складності й
суперечливості.
У радянській літературі події 1939–1940 років глорифікувалися і подавалися
винятково в позитивному ключі. Автор далекий від того, щоб змальовувати все в
похмурих тонах і тенденційно підбирати факти. Тож спробуємо об’єктивно
поглянути на зміни суспільно-політичної ситуації в західноукраїнському регіоні
після вступу радянського війська.
У перші дні з падінням Польщі владні функції на місцях, зайнятих Червоною
армією, взяли на себе органи самоуправління. За підтримки військових
прихильники Радянського Союзу створювали ревкоми, міліцію, робітничі загони,
розганяючи польські адміністративні органи. Спершу українське населення в
більшості своїй рад
- Київ+380960830922