Вы здесь

Інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої сфери в Україні.

Автор: 
Цимбалюк Наталія Миколаївна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
0505U000304
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
МОДЕРНІЗАЦІЯ дозвілля як соціального інституту
Логіка наукового пошуку передбачає необхідність у другому розділі дисертації
визначити основні характеристики дозвілля як соціального явища, проаналізувати
основні концепції інституціоналізації дозвілля, розроблені науковцями
розвинених індустріальних країн, та визначити особливості процесів
інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності на пост­радянському
просторі.
2.1. Сучасні концепції інституціоналізації дозвілля
розвинених індустріальних країн
Явище культурно-дозвіллєвої діяльності привертає увагу вчених багатьох країн,
бо воно у своєрідній формі відбиває ряд глобальних соціально-економічних та
соціокультурних тенденцій ХХ століття. За останні сто років удвічі скоротився
робочий час і значно зріс обсяг вільного часу. У всіх розвинених країнах світу
спостерігалось нове співвідношення часу на працю та дозвілля. Це призвело до
збільшення соціального значення дозвілля, яке стає необхідною частиною життя
людини в умовах перевантажень організму. Суттєво зросла цінність дозвілля для
певних груп населення (особливо для молоді). В останнє десятиріччя дозвілля
розвивається як елемент способу життя. Культурно-дозвіллєва діяльність стала
предметом вагомих соціологічних та культурологічних досліджень [1; 9; 56; 175;
197; 397].
У США вивчення культурно-дозвіллєвої діяльності вже було складовою масових
обстежень населення під час дослідження “Середнє місто” в 1925–1929 та 1935
рр., що проводилося Р. та Е. Лінд, а також Дж. Ландбергом у його праці “Міське
дозвілля” (1934) [37; 141; 398].
У 60-х роках інтерес до питань культурно-дозвіллєвої діяльності виявляють учені
багатьох країн Заходу. Так, у 1964-1965 рр. У 14 країнах вивчалась проблема
бюджетів часу міського населення. Найбільш відомі дослідники
культурно-дозвіллєвої діяльності – Ж. Фурастьє, Ж. Дюмазедьє (Франція); К.
Робертс, С.Р. Паркер (Великобританія); К. Жигульський (Польща); О. Салаї
(Угорщина) [126; 174; 254].
Французька соціологія дозвілля розвивалася передусім як емпірична дисципліна.
Саме у ній була висунута одна з найсміливіших, хоч і суперечливих, ідей – ідея
цивілізації дозвілля, передбачалось, що кінець ХХ століття стане періодом
переходу до цивілізації дозвілля, яка запанує у прийдешньому ХХІ ст. Ця думка у
своєрідній формі відбила деякі глобальні соціально-економічні та соціокультурні
тенденції ХХ століття, а саме:
скорочення робочого часу (удвоє за останні сто років);
значне зростання обсягу вільного часу;
збільшення соціального значення дозвілля, яке стає необхідною частиною життя
людини в умовах перевантажень організму;
нове співвідношення праці й дозвілля;
зростання цінності дозвілля для певних груп населення (особливо для молоді);
розвиток дозвілля як елемента способу життя [311].
Прийняті у Франції в 1936 р. законоположення про два дні відпочинку наприкінці
тижня та щорічні оплачувані відпустки сприяли появі двох нових блоків вільного
часу: уікенд (кінець тижня) та відпустка. Ця подія викликала значні зміни у
способі життя працюючих. Спостерігається розвиток тенденції до масової
дозвіллєвої міграції; опанування населенням нового дозвіллєвого простору; зміна
структури соціального часу; виникнення нових ціннісних орієнтацій стосовно
оцінки способу життя, співвідношення праці й дозвілля в житті людини. В цей час
Франція стає “лідером” у наданні вільного часу. Разом із тим тут виникають нові
економічні, соціальні, культурні, екологічні проблеми, пов’язані з проведенням
дозвілля. Зокрема, стає необхідним їх наукове дослідження, створюються
об’єктивні умови для інтенсивного розвитку соціології дозвілля.
Інтенсифікувались соціологічні дослідження в німецькій соціології, у якій
традиційно важливе місце належить соціології культури. Сьогодні культурологічні
пошуки німецьких соціологів спрямовані на визначення взаємопроникнення
“культурного” та “соціального” освоєння філософсько-соціологічної проблематики
дозвілля.
У французькому дослідженні 1967 р. були виділені основні типи культурної
поведінки в дозвіллі. Кожен з типів, і це дуже важливо, становить не простий
набір, а блок занять, створює два протилежних типи дозвіллєвої поведінки:
молоді й людей похилого віку. Французькі соціологи визначили два головних типи
поведінки також залежно від відношення до високої й масової культур.
Проте, зазначав Р.Сю, очікування того, що збільшення вільного часу обов’язково
приведе до розвитку культури, було надто оптимістичним. Помітно зросла в
дозвіллі громадян у 80-ті рр. частка часу на спорт. Відношення до свого тіла,
зовнішнього вигляду, турбота про здоров’я стали не тільки модою, а й новою
цінністю.
Одну з найбільш сміливих, хоча і суперечливих ідей в цьому напрямку висунули
соціологи Франції. Вони виступили перед науковим світом з ідеєю цивілізації
дозвілля. Вчені стверджували, що кінець ХХ століття стане епохою переходу до
цивілізації дозвілля, яка запанує у прийдешньому ХХІ столітті.
Одним з перших ідею “цивілізації дозвілля” розробив Ж.Дюмазедьє. Згідно з нею,
“цивілізація дозвілля” вже настала, хоча і перебуває на початку свого розвитку.
Аргументами на користь її існування є швидкий зріст обсягу вільного часу у всіх
прошарків населення, зростання цінності дозвілля й особливо зростання його
автономії. Дозвілля й праця як цінності, на думку Ж. Дюмазедьє, міняються
місцями: дозвілля перестає бути простою компенсацією праці, стає необхідністю,
перетворюється в “незалежну змінну”, в “сенс еволюції розвинутих індустріальних
суспільств”. Праця ж перестає бути “першою життєвою потребою” і стає лише
засобом для самореалізації індивіда, яка здійснюється саме в дозвільній
діяльності, надаючи їй соціального з