Розділ 2
ПОЛІСЬКИЙ МОВНИЙ ПРОСТІР У ДІАХРОНІЇ
2. 1. Підходи до опрацювання текстів середньоукраїнської доби
У своєму дослідженні спираємося на методи та прийоми вивчення пам’яток, що їх
використовували попередні дослідники. Найдостовірніші висновки в історичній
діалектології можливі при зіставленні свідчень писемних пам’яток із фактами
сучасної лінгвогеографії. Усвідомлюючи консервативність давньо- та
староукраїнських писарів, які дотримувалися традиційної орфографії, а також
постійний супровід (аж до новоукраїнського періоду) церковнослов’янської
літературної мови, що нерідко затемнювала реальну живу вимову писаря, вважаємо
за необхідне, зваживши на власний досвід роботи з давніми текстами, відзначити
таке:
- від XVI ст. пам’ятки містять значну кількість народнорозмовних рис, які в
багатьох випадках дозволяють протиставити їх не лише етнічно – білоруські чи
українські, але й внутрішньоетнічно – поліські, південнозахідноукраїнські,
південносхідноукраїнські;
- аналіз текстів показує, що вони від (щонайменше) середини XVI ст. відбивали
(бодай поодинокі), а значний масив пам’яток, мабуть, взагалі більшість,
тогочасних розмовних рис місцевих писарів;
- підрахунки виявлених лінгвальних явищ у текстах тогочасної
літературно-писемної мови мають першорядне значення для встановлення їх
ареального поширення;
- до мови пам’яток, починаючи від XVI ст., значно меншою мірою стосується
принцип тяжіння над писарем традиційної орфографії. Попри певне відчуття
стандартизації тогочасної писемної мови, автори однозначно були вільніші,
порівняно з попереднім періодом, у виборі графічних засобів відображення
мовлення;
- у власному дослідженні переважно не приймаємо підхід тих істориків мови,
які, спираючись на обмежені виражальні можливості кириличної графіки та
традиційної орфографії, стверджували/стверджують про невідбиття писарями
реальних розмовних рис. Зважаючи на зазначені причини та власну практику
аналізу пам’яток, констатуємо, що вже в текстах XVI ст. будь-яка існуюча
тогочасна розмовна риса була принаймні поодиноко виявлена. Цілковита
відсутність її в пам’ятках може свідчити про відсутність її і в живому мовленні
писаря. Тому в цілому не підтримуємо твердження деяких українських дослідників
про те, що писар, пишучи конь, вимовляв [к’ін`] при відсутності бодай одного
написання з и замість о у новозакритому складі або білоруських дослідників, що
твердили відповідно ходит – [ха\[`іц`] при відсутності в тексті бодай одного
написання із дз;
- не вважаємо за доказові випадки, які можна трактувати неоднозначно.
Наприклад, зараховувати написання на зразок калeндар до прикладів з відбиттям
твердої вимови [р], коли в тексті наявні написання з кінцевими -рь і
-ръ, або робити категоричні висновки про явище подовження в українській мові
лише на основі написань имhнe имhне при майже цілковитій відсутності написань
двох графем в українських пам’ятках за наявності десятків прикладів у
білоруських текстах.
Переважна більшість аналізованих текстів рукописні, у яких, зрозуміло, наголос
не позначено. Оскільки якість поліського вокалізму безпосередньо залежить від
акцентуації, то при віднесенні лексем зі спірною акцентуацією до прикладів
наголошених або ненаголошених виявів рефлесів колишніх *о, *е, *м та *к за
взірець бралися слова з друкованих видань, де наголоси проставлені. У випадку
відсутності таких лексем у друкованих текстах досліджуваного періоду наголос
реконструйовано на основі сучасного наголошування.
Для характеристики більшості фонетичних процесів оперуємо текстами оригіналів
та факсимільних видань, які опрацювали самостійно, або виданнями, де
транслітерування тексту здійснене за „Правилами видання пам’яток української
мови XIV-XVIII ст.”, укладеними М.Пещак, В.Русанівським (Київ, 1961) та
„Правилами видання пам’яток, писаних українською мовою та церковнослов’янською
української редакції”, підготованими В.Німчуком (Київ, 1995). Пам’ятки,
транслітеровані критичним методом (без розрізнення графем е – є, без виділення
надрядкових літер, паєрка тощо), залучені для аналізу лише тих фонетичних
процесів, де метаграфування не спотворювало оригіналу.
2.2. Джерела та принципи відбору пам’яток
Для аналізу залучаємо пам’ятки різних стилів і жанрів. Найчисленнішу групу
становлять ділові документи: грамоти та справи з актових книг судових
канцелярій, описи замків. Ця група пам’яток являє чи не найбільший інтерес для
історичної діалектології. Саме в грамотах, а особливо в книгах земських,
гродських та підкоморських судів, живе мовлення відбито найповніше. До того ж
ці записи точно локалізовані. Звичайно, в Житомирському гродському уряді
писарем міг бути не обов’язково поліщук із півночі Житомирщини, але логічно
припускати, що до житомирської канцелярії писарів не набирали із
Кам’янця-Подільського, Бара, Львова, Бреста і т. ін. Вони були, як правило,
місцеві, про що й свідчать записи із численними поліськими регіоналізмами.
Менше представлена при характеристиці мовної палітри Полісся література
клерикального спрямування та світська (полемічна, поезія). На те є об’єктивні
причини: вона не завжди точно локалізована, а якщо й локалізована, то
регіональні особливості відбиті в ній значно менше. Послідовно простежується
графічна особливість: в актових книгах графеми h та # вживаються рідко, а в
пам’ятках інших жанрів ці літери вживаються значно частіше для відображення
рефлексів *м та *к, ніж и, е або я, е відповідно. Саме наявність цих букв (h та
#) часто „затемнює” реальну мовну сутність писаря.
На сьогодні існують об’єктивні труднощі
- Київ+380960830922