РОЗДІЛ 2
ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЩОДО ЦЕРКВИ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ
2.1. Формування більшовицької політико-правової моделі державно-церковних
відносин у 1917-1919 роках
Звернення до перших років радянської влади спричинене фактом розробки
засадничих основ церковної політики більшовицького уряду, котрі визначали
характер взаємин церкви і держави в радянській Україні в подальшому протягом
1920-1930-х років. Разом із тим автор свідомий того, що в умовах
національно-визвольних змагань 1917-1919 років за час дії українських урядів з
точки зору стосунків світської влади з церквою, Україна жила відмінним від
Росії життям, що переконливо доводять монографічні праці В. Ульяновського [1
Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української
Центральної Ради): Навч. посіб. – К.: Либідь, 1997. – 200 с.; Його ж: Церква в
Українській Державі 1917-1920рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського): Навч.
посіб. – К.: Либідь, 1997.– 320 с.] та Б. Андрусишина [2 Андрусишин Б. Церква в
Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Директорії УНР): Навч. посіб. – К:
Либідь, 1997. – 176 с].
Відомо, що поряд з утвердженням національних урядів упродовж зазначеного
періоду неодноразово проголошувалася радянська влада, все ж закони і постанови
останньої не набували практичної чинності (попри резолюцію першого
Всеукраїнського з’їзду Рад (11-12 грудня 1917 року) „Про організацію влади на
Україні”, в якій зазначалося: „Тимчасовому Центральному Виконавчому Комітету
України доручається негайно поширити на території Української Республіки всі
декрети і розпорядження Робітничо-Селянського уряду Федерації, які мають
загальне для всієї Федерації значення...” [3 Про організацію влади на Україні.
Резолюція Першого Всеукраїнського з’їзду Рад. 11-12 грудня 1917 р. //
Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і
розпоряджень уряду Української РСР: В 7 т. Т. 1: 1917-1941 рр. – К.:
Держполітвидав УРСР, 1963. – С.14-15.]). Тож у подальшому, з остаточним
утвердженням радянської влади, більшовицька політико-правова модель державно-
церковних відносин була втілена і в Радянській Україні.
Революційні події 1917 року, які зруйнували стару державну систему, водночас
об’єктивно порушували питання про статус церковної інституції в умовах нової
політичної дійсності. Разом із тим церковна проблема, зокрема ідея реформування
самої церкви, гостро постала ще напередодні революційних подій. Наростання
соціальної напруженості, спричинене Першою світовою війною, посилило
невдоволення церквою серед населення, поглибило соціальні й національні
суперечності між духовенством, сприяло невдоволенню бюрократизацією
централізованої системи її устрою тощо. Більше того, невирішеність релігійного
питання фактично стала одним із суттєвих чинників революційної ситуації, що
склалася в Російській імперії.
Тому не випадковою стала поява різних варіантів оновлення церкви, перегляду її
статусу в державі, змін суспільного устрою в ході революційних подій, в умовах
бурхливого розвитку багатопартійності, в тому числі в Україні [4 Див.:
Сухоплюєв І. Ставлення соціалістичних партій ІІ Інтернаціоналу до релігії. –
Х., 1932. – С. 294-306; Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920
рр. (доба Української Центральної Ради).– С. 22-38 та ін.].
Пересічному люду було складно розібратися в нюансах політичних програм
різноманітних партій, які мали своєрідні точки зіткнення (хоча радянська
історіографія єдиною силою, що боролася за соціалізм, розглядала лише партію
більшовиків). Справді, за підрахунками Х.Астрахана, станом на 1917 рік 69,5%
робітників, не розрізняючи „відтінків”, підтримували всі соціалістичні партії
[5 Астрахан Х.М. Большевики и их политические противники в 1917 году. –
Ленинград: Лениздат, 1973. – С. 76.]. Селянська маса теж „виявилася позбавленою
імунітету від більш зрозумілої соціалістичної демагогії” [6 Булдаков В. Красная
смута. Природа и последствия революционного насилия. – М.: РОССПЭН, 1997. – С.
25.]. О.Поршньова вважає, що під впливом лютневих подій 1917 року
поглиблювалася радикалізація соціальних прагнень мас і, як наслідок,
спостерігалося поєднання традиційних (схильність до авторитарного порядку,
твердої влади, дисципліни, відданість традиційним християнським ідеалам, віра в
Бога, православна обрядовість тощо) і революційних (орієнтованих на
соціалістичний ідеал) установок [7 Поршнева О.С. Крестьяне, рабочие и солдаты
России накануне и в годы Первой мировой войны. – М.: РОССПЭН, 2004. – С.
217-224.].
Існування такої „змички” в масовій свідомості підготувало своєрідний ґрунт для
сприйняття соціалістичних ідей як певного надціннісного ідеалу, здатного
замінити певною мірою офіційно-церковну ідеологію, яка на той час переживала
глибоку кризу (вимоги „християнського соціалізму”).
„Єдиною силою, здатною, з одного боку, завершити розклад старого, а з іншого –
зорганізувати нове... виявився на той момент лише більшовизм”, – підсумовував
М.Бердяєв, аналізуючи прихід партії В.Леніна до влади. – Тільки більшовизм
виявився здатним опанувати становищем, тільки він відповідав масовим інстинктам
і реальним співвідношенням” [8 Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма.
Репринт. воспроизведение издания YМСА-PRESS, 1955. – М.: Наука, 1990. –
С.114-115.]. Ліворадикальна альтернатива в Російській імперії змогла
реалізуватися, оскільки маси виявилися готові до сприйняття її етики і моралі.
Пояснюючи перемогу більшовиків, митрополит Веніамін (Федченков) писав: „Їх
прийняв (або (що те ж саме) вибрав з-поміж інших) народ свідомо, по своїй
волі”,
- Київ+380960830922