РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ФУНКЦІЇ
ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
2.1. Суверенітет держав-членів і реалізація Європейським Союзом зовнішньополітичної функції
Співвідношення суверенітету держав-членів Європейського Союзу і його зовнішньополітичної функції є складовою механізму здійснення цієї функції. У сфері зовнішньої політики і політики безпеки, як і в інших сферах діяльності Союзу, відбувається процес звуження суверенітету держав-членів, хоча суверенітет як притаманне їм явище і надалі зберігається поряд зі змінами його ознак [421, с.33]. Дослідження проблем забезпечення і реалізації суверенітету державами-членами Європейського Союзу набуває особливого значення за сучасних умов розширення Союзу і зростання його ролі у напрямі федеративного розвитку.
У теорії міжнародного права категорію суверенітету аналізували не раз, адже суверенітет визначає існування і розвиток таких міжнародних засад, як принципи поваги державного суверенітету, суверенної рівності, територіальної недоторканості й незалежності держав у сфері зовнішньої політики і безпеки, а "проблеми державного суверенітету, його обмеження на користь Співтовариств чи його повного переходу до них, розуміння суверенітету відповідними урядами є у центрі дискусій про право Співтовариств уже з моменту створення перших з них" [405, с.70].
Традиційно зміст суверенітету розглядають як повновладдя держави на своїй території (що, відповідно, становить частину внутрішнього суверенітету) і незалежність у зовнішніх стосунках (так званий зовнішній суверенітет) [271, с.113]. Подібні й близькі до цього визначення можна відшукати у працях багатьох інших юристів [206, с. 23; 270, с.200; 387, с.15; 388, с.282].
Отже, поняття суверенітету охоплює два аспекти: зовнішній і внутрішній. У нашому випадку, розглядаючи зовнішній аспект, можна, як уважають М. Костенко та Н. Лавренова, стверджувати, що "держави-члени майбутнього утворення (мають на увазі ЄС. - М.М.) не втрачають свого суверенітету, проте обмежують сферу його реалізації шляхом передавання частини своїх функцій і повноважень у компетенцію федеративного утворення. Вже сьогодні.... держави-члени ЄС зобов'язались дотримуватися спільної позиції в питаннях зовнішньої політики й ухвалювати рішення з другорядних питань більшістю голосів, тобто обмежити сферу реалізації свого суверенітету" [261, c.111].
Поширена також думка, що установчі договори ЄС, будучи міжнародними, не обмежують суверенітету, а є оптимальною мірою узгодження (координації) суверенних волі держав, які випливають із суверенітету. Суверенітет діє і виражений тільки в рамках міжнародного права, а добровільний зв'язок держав певними нормами міжнародного права відображає лише обсяг і характер виявлення цієї волі, тобто реалізації суверенітету в межах допустимого міжнародним правом [287, с.61].
Подібної позиції дотримувався також І. Левін. На його думку, "розвиток міжнародного права призводить і до деякого правового обмеження суверенітету. Однак тут має силу діалектична формула, яка виражає сучасний стан розвитку міжнародного життя: обмеження для зміцнення. Тільки за діалектичного підходу, - наголосив учений, - можливе вирішення проблеми співвідношення міжнародного права і суверенітету. Зрозуміло, не йдеться про увіковічнення суверенітету. Не виключено, що подальший розвиток міжнародного життя приведе до розширення організаційних форм міжнародного співробітництва... Тому і в цьому процесі буде діяти діалектична формула: зміцнення суверенітету окремих держав для того, щоб підготувати в майбутньому - коли дозріють для цього соціальні та економічні умови в усьому світі - нові форми міжнародного співробітництва" [271, с.148]. Такою новою формою співробітництва держав став Європейський Союз, у якому відчувається постійна боротьба і протистояння між необхідністю поглиблювати міждержавне співробітництво в різних сферах і явним небажанням держав-членів відмовитися від частини суверенітету на користь федеративного об'єднання, що часто трапляється в сучасній практиці розвитку міжнародних відносин, особливо в зовнішньополітичній сфері.
Серед прикладів небажання держав-кандидатів у члени ЄС поступатися суверенітетом можна навести Швейцарію та Норвегію, населення яких неодноразово голосувало лише за укладення двосторонніх договорів з ЄС, не погоджуючись бути повноправним членом цієї організації. Отже, в ЄС існує проблема узгодження суверенітету держав-членів і організації. "Необхідно шукати переконливіші демократичні процедури міждержавних відносин у процесі поглиблення інтеграції, зокрема на засадах удосконалення демократичного механізму міждержавних відносин та розвитку "м'якого" європейського права, що діє у тих сферах, в яких важко знайти єдиний підхід" [252, c.104]. Таку можливість надає концепція тіснішої співпраці держав-членів ЄС, відображена у Розділі VІІ Договору про Європейський Союз, у якому передбачена можливість розширеного співробітництва в їхніх відносинах відповідно до цілей та завдань, визначених в установчих договорах, без обов'язкової абсолютної участі у ньому всіх держав-членів. Цю процедуру характеризують "асиметричні зв'язки стосовно певних держав у конкретних випадках, коли важко домогтися повної одностайності" [252, c.105].
Таку тісну співпрацю сьогодні практикують у ЄС як єдино можливий механізм узгодження різних позицій держав-членів за збереження єдності цілей та завдань, притаманних цьому об'єднанню. Застосування такої процедури дало змогу, зокрема, Великобританії, Ірландії та Данії зберегти їхню особливу позицію в процесі "комунітаризації" візової та міграційної політики ЄС, тоді як інші країни, наприклад, Швеція, утрималася від участі у Валютному союзі ЄС з питання запровадження в об'єднанні єдиної європейської валюти - євро.
Отже, Європейський Союз виходить сьогодні з того, що "держава, будучи суверенною, вправі вирішувати власну долю, у тому числі добровільно обмежувати свій суверенітет аж до повної його втрати" [411, с.36], а в деяких випадках залишати